18. Посвята в Світло.

Минулі п'ять років пройшли для Цитаделі як один спокійний день, наповнений миром і гармонією. Битва між Форлеоном та Імперією, що колись загрожувала зруйнувати баланс, залишилася в минулому. Відтоді світ наче вдихнув полегшення, занурившись у рідкісний спокій.

Люціус провів цей час у затишку сімейного кола. Його дні були сповнені теплих вечорів біля каміна, прогулянок із дітьми та розмов із Адаліндою. Але навіть серед цього спокою, в його серці залишався вогонь — готовність захищати тих, кого він любить, якщо загроза повернеться.

Елей за цей час перетворився з гарячого юнака на впевненого воїна. Його тіло зміцніло від щоденних тренувань, а очі набули зрілості, яку приносять лише час і досвід. Тепер, у свої 25 років, він стояв на порозі важливого етапу свого життя — посвяти у небесні лицарі.

Цей день був особливим. Уся Цитадель була в очікуванні. Її вулиці прикрасили стрічками небесних кольорів, а дзвони гучно сповіщали про свято. Люди зібралися на головній площі, їхні обличчя сяяли гордістю і радістю.

Люціус, одягнений у свої парадні обладунки, стояв поруч із Елеєм. Його рука лягла на плече юнака, і в його очах читалася гордість.

— Елею, це твоє велике випробування, — сказав Люціус, його голос був теплим, але серйозним. — Ти готовий прийняти обов’язки небесного лицаря?

Елей глибоко вдихнув і кивнув. Його серце билося швидше, але в його погляді не було ні краплі сумніву.

— Так, я готовий, — твердо відповів він.

Під звуки урочистої музики Елей піднявся сходами до вівтаря, де його вже чекав Архієпископ Лоран. Той стояв у своєму біло-золотому облаченні, а в його руках був меч, освячений молитвами небес.

— Елею, ти готовий поклястися у вірності світлу і захищати цей світ навіть ціною свого життя? — голос Лорана лунав, як грім, але в ньому було щось заспокійливе.

— Я готовий, — відповів Елей, опускаючи коліно перед Архієпископом.

Лоран підняв меч і, торкаючись кожного плеча юнака, урочисто проголосив:

— Від цього дня ти, Елею, є лицарем небес. Неси цей титул з честю і гідністю.

Елей піднявся, міцно стиснувши в руці свій новий меч, і підняв його високо в небо. Його голос, сповнений рішучості й сили, пролунав над натовпом:

— Від сьогодні я клянуся захищати цей світ від породжень темряви до останньої краплі своєї крові!

Його слова, мов грім, відгукнулися у серцях усіх присутніх. Натовп вибухнув оваціями, люди кричали й аплодували, їхні обличчя сяяли гордістю й захопленням. Дзвони Цитаделі дзвеніли в унісон із цією радістю, оголошуючи початок нової глави в житті молодого лицаря.

Адалінда, яка стояла поруч із Люціусом, помітила, як з його очей скотилася сльоза, хоча він старанно намагався це приховати.

— Коханий, ти що, плачеш? — тихо прошепотіла вона, ніжно торкнувшись його руки.

Люціус похитав головою, намагаючись приховати своє зворушення.

— Ні, ти що! Ніколи! — заперечив він, хоча голос його тремтів. — Просто цей хлопець... він росте на моїх очах. Я пригадую, як він ще бігав із дерев'яним мечем, обіцяючи, що стане великим лицарем. І ось тепер це сталося.

Його очі блищали від неприхованої гордості й щастя, хоча він уперто витирав кути очей рукавом.

Тим часом до урочистостей приєдналася Арнестія. Їй було лише 13 років, але вона дорослішала швидше, ніж її ровесники. Її фігура вже нагадувала дорослу молоду жінку, а її неймовірна врода привертала до себе захоплені погляди. Арнестія виглядала, як юна королева, із природною грацією й чарівністю, які здавалися невластивими її вікові.

Піднявшись на сцену поруч із Елеєм, вона посміхнулася й, нахилившись до нього, прошепотіла:

— Ти справді став лицарем. Тепер тобі доведеться тримати слово, яке ти щойно дав.

Елей, ще захоплений своїм моментом, усміхнувся у відповідь.

— Я триматиму його. Обіцяю.

Арнестія легенько кивнула, її очі сяяли гордістю за нього. Натовп продовжував аплодувати, а Люціус і Адалінда стояли поруч, спостерігаючи за молодим поколінням із теплою надією, але й легким хвилюванням у серці.

Люціус, помітивши, як Арнестія і Елей перемовляються, затамував подих. Його очі звузилися, а вираз обличчя став підозрілим. Він нахилився ближче до Адалінди й прошепотів:

— Адаліндо, мені здалося, чи між ними щось є?

Адалінда, не стримавши посмішки, лише тепло поглянула на чоловіка.

— Це вже нас не стосується, — відповіла вона з ледь помітним жартівливим тоном.

Люціус хмикнув і знову перевів погляд на сцену, де Арнестія стояла поруч із Елеєм. Його очі наповнилися батьківським захистом, а голос набув драматичного тону:

— Так їй тільки 13! Що це таке?! Я йому дам Арнестію! — намагався він промовляти зловісно, як справжній батько, але в його словах звучала добродушна грайливість.

Адалінда ледь не розсміялася від його реакції. Вона доторкнулася до його руки, намагаючись заспокоїти.

— Люціусе, — промовила вона з усмішкою, — я би не сказала, що їй 13 років. Вона вже виглядає як доросла дівчина.

Люціус обернувся до дружини, злегка хитаючи головою.

— Доросла? Для мене вона завжди залишатиметься маленькою дівчинкою, яка носила квіткові вінки й бігала по саду, — сказав він, опустивши голос. Але в його очах читалася тривога справжнього батька, який усвідомлював, як швидко дорослішають діти.

Адалінда м’яко засміялася.

— Вони всі дорослішають, коханий. Це життя. І ми повинні їм довіряти, навіть якщо нам здається, що вони ще діти.

Люціус лише зітхнув, продовжуючи вдивлятися в натовп, де Елей і Арнестія стояли поруч, ніби забувши про весь світ навколо.

Арнестія, яка всі ці роки присвячувала частину свого часу навчанням у Холідея, впевнено просувалася вперед у своїх знаннях про лікантропію. Її основною метою було навчитися контролювати своє перетворення на вовчицю, адже вона розуміла, наскільки це важливо для її безпеки та спокою оточуючих.

Холідей, досвідчений і терплячий наставник, став для неї не лише вчителем, а й другом. Він допомагав їй не лише розуміти природу її перетворень, але й приймати себе такою, якою вона є. Він уважно стежив за її прогресом і з кожним уроком помічав зміни.