15. Розділ. На порозі війни.

Тим часом у цитаделі панувала атмосфера скорботи й смутку. Втрати, яких зазнали під час останнього завдання, болісно вдарили по серцях усіх, особливо тих, хто був близько знайомий із загиблими. Люціус намагався підтримувати порядок і зберігати спокій серед воїнів і мешканців, адже він розумів, що лише єдність могла допомогти їм пережити ці важкі часи.

Однак не всі змогли змиритися з тим, що сталося. Елей, молодий учень небесних лицарів, ходив цитаделлю мовчазною тінню. Його очі були наповнені сумом і водночас гнівом, який він намагався стримувати. Він тримався осторонь від інших, шукаючи відповіді, яких, здавалося, не було.

Одного разу Люціус, помітивши це, вирішив поговорити з хлопцем. Вони зустрілися на тренувальному майданчику, де Елей безупинно відпрацьовував удари мечем, ніби намагався втекти від власних думок.

— Елею, — м'яко промовив Люціус, підходячи ближче. — Ти не можеш увесь час лише тренуватися. Це не поверне тих, кого ми втратили.

Елей зупинився і повільно повернувся до Люціуса. Його очі палахкотіли від болю.

— Я повинен був зробити більше! — вигукнув він. — Сейв загинув, а я навіть не зміг його захистити. Я був там, але нічого не зміг змінити!

Люціус поклав руку йому на плече.

— Те, що сталося, — це не твоя провина, — сказав він. — У кожного з нас бувають моменти, коли ми почуваємося безсилими. Але важливо не втратити себе у цьому гніві. Сейв би не хотів, щоб ти карав себе за його смерть.

Елей відвів погляд, зціпивши зуби. Його руки тремтіли від емоцій, які він не міг висловити.

— Але я не можу змиритися з цим, — тихо промовив він. — Я не хочу більше стояти осторонь. Я хочу бути сильнішим. Я хочу помститися за нього.

Люціус зітхнув, усвідомлюючи, наскільки важко молодому воїну прийняти це.

— Сила не завжди у помсті, Елею, — сказав він. — Сила — це вміння продовжувати боротися навіть після втрат. Ми боремося не за себе, а за тих, кого любимо, і за тих, хто ще потребує нашого захисту.

Елей подивився на Люціуса. У його очах з'явилася іскра надії, хоч і змішана з сумнівами.

— Я спробую, — тихо сказав він.

— І це вже добрий початок, — відповів Люціус. — Але пам'ятай, що ти не сам. Ми всі тут заради одне одного.

— Мені сняться кошмари... — почав він, важко вдихнувши. — Я бачу, як все горить. Вогонь навколо, знищує все, що ми знаємо. Я лежу серед моря трупів... трупів якихось монстрів і наших лицарів. Всі мертві.

Елей провів рукою по обличчю, намагаючись зібратися. Його голос затремтів, коли він продовжив:

— А я просто лежу там. Ніби паралізований. І дивлюся, як горить цитадель. Наш дім, Люціус. Він перетворюється на попіл. І чомусь... моє обличчя завжди пече. Наче я отримав опіки.

Його слова обірвалися, і він схилив голову. Груди піднімалися й опускалися, ніби хлопець щойно пробіг кілометр. У його очах блищали сльози, але він не давав їм скотитися, силуючи себе залишатися сильним.

Люціус стояв перед ним, мовчки слухаючи. Його очі уважно вдивлялися в Елея, ніби намагаючись знайти у цих словах щось більше, ніж просто страх. Він знав, що це не прості кошмари. Віщий сон чи психічне навантаження — байдуже, але хлопець відчував щось серйозне.

— Елею... — нарешті промовив Люціус, його голос був тихим, але сповненим рішучості. — Те, що ти описуєш, — це не просто кошмари. Це страх, який проривається зсередини. Але цей страх — не твій ворог. Він твій союзник. Він показує тобі те, чого ти боїшся втратити, і те, за що ти готовий боротися.

Елей підняв голову, але не сказав ні слова. Його очі шукали підтримки в Люціусові, і той не підвів його.

— Буває, що сни — це більше, ніж просто сни, — продовжив Люціус. — Але ти не сам, Елею. Ми всі були на цьому шляху. І ми всі дійшли сюди, тому що змогли перетворити свій страх на силу.

Хлопець мовчки кивнув, але в його очах все ще залишалася тривога. Він намагався знайти в собі рішучість, але тягар цих снів не давав йому спокою. Люціус поклав руку йому на плече, міцно, але обережно, щоб дати відчути свою підтримку.

— І якщо ці сни повторяться, — додав Люціус, його голос був серйозним, але теплим, — пам'ятай: ти не сам. Ми всі стоїмо поруч із тобою. І разом ми подолаємо все, що може прийти з цих вогнів.

Елей вдихнув глибоко і повільно видихнув. Його руки все ще тремтіли, але в очах з'явилося щось нове — відблиск надії.

Люціус стояв на місці ще кілька секунд після того, як Елей закінчив говорити. Слова хлопця, сповнені страху і болю, застрягли у його голові, мов важкий туман. Його зазвичай спокійний і впевнений вигляд змінився. Він ледь помітно стиснув кулаки, його погляд заглибився, і він, нічого не сказавши, розвернувся та рішуче попрямував до покоїв Архієпископа.

Дорога до верхнього рівня цитаделі була тихою, але напруженою. Люціус крокував упевнено, але думки не давали йому спокою. Чому хлопець бачить такі сни? Що це за образи горілої цитаделі та монстрів, які він описував? Чому його обличчя пече? Це просто страх, чи це щось більше? Люціус бачив чимало подібного за своє життя, і його інстинкти підказували, що тут не все так просто.

Наблизившись до масивних дверей, за якими був Архієпископ Лоран, він затримався на мить. Глибоко вдихнув, пригладив свій плащ і постукав.

— Увійдіть, — почувся зсередини голос Архієпископа, сповнений мудрості, але трохи стомлений.

Люціус відчинив двері і зайшов. У великій кімнаті, залитій м'яким світлом від свічок і вітражів, Лоран сидів за столом, що був завалений книгами, картами та свитками. Його біле як сніг волосся відблискувало у світлі, а обличчя, хоч і спокійне, мало тіні стурбованості.

— Люціус, — привітав його Архієпископ, піднявши погляд. — Ти виглядаєш схвильованим. Що сталося?

Люціус кивнув і сів на стілець напроти Лорана. Його обличчя було серйозним.

— Архієпископе, мені потрібно поговорити з вами про Елея, — почав він. — Хлопець бачить сни. Кошмари. І те, що він описує, збентежило мене.