13. Розділ. Тіні над Цитаделлю.

Знову плач, цей жахливий, болісний плач, який завжди пронизував серце Люціуса, хоча він так старався не піддаватися емоціям.

Дружина Сейва, тримаючи в руках його холодну руку, схилилася над бездиханним тілом свого чоловіка. Її голос рвався від сліз, змішуючись із риданнями двох дітей, які не могли зрозуміти, чому їхній батько більше не встане.

— Сейв, коханий, ні, тільки не ти! Чому, чому ти пішов? — голос дружини був сповнений розпачу, і її слова, здавалося, лунали відлунням у всій цитаделі.

Навколо стояли інші родини. Дружини й діти загиблих мисливців мовчки плакали, дивлячись на тіла своїх близьких. Люціус відчував, як цей плач ставав нестерпно важким вантажем на його плечах. Він знав, що кожна сльоза, кожен розпачливий крик — це наслідок його рішень, його провина.

— Це була велика трагедія для всіх нас, — промовив Люціус, намагаючись знайти хоч якісь слова, які могли б заспокоїти присутніх, але його голос був тихим і приглушеним.

Холідей стояв поруч, тримаючи косу. Його погляд був суворий, але навіть у його очах читалося розуміння та співчуття. Він поклав руку на плече Люціуса, шепочучи:
— Війна завжди залишає такі шрами. Але ми повинні продовжувати.

Люціус нічого не відповів, просто мовчки кивнув. У його голові крутилися думки про Сейва та інших загиблих. Він міг тільки сподіватися, що їхні смерті не були марними.

Архієпископ Лоран з'явився у залі, його кроки були важкими, а обличчя вкрите сумом. Він підійшов до тіла Сейва, яке лежало на покривалі, і повільно схилився, поклавши руку на холодне чоло паладина. Його голос був тихим і проникливим, сповненим співчуття.

— О, Сейв… — промовив Лоран, його очі затуманилися. — Ти виконав свою клятву до кінця. Тепер твоя світла душа знайде спокій у Саду Душ.

Дружина Сейва, не в змозі вимовити жодного слова, лише плакала, тримаючи на руках їхніх дітей. В її очах був біль, який словами не передати. Лоран обережно поклав руку їй на плече.

— Ваш чоловік був героєм, справжнім захисником світла. Його пам’ять житиме серед нас.

В цей момент з іншого боку зали швидкими кроками з’явилася Адалінда. Її обличчя світилося радістю і полегшенням, коли вона побачила Люціуса живим і неушкодженим. Вона підбігла до нього, міцно обійнявши.

— Коханий, ти повернувся! — вигукнула вона, змахуючи сльозу радості. Її голос став теплим контрастом до загальної атмосфери смутку.

Люціус обійняв її у відповідь, але його погляд залишався похмурим, коли він бачив навколо сльози та горе.

— Так, я тут, — тихо відповів він. — Але не всі змогли повернутися додому.

Адалінда притиснулася до нього сильніше, відчуваючи, як сильно він переживає цей момент. Її серце було сповнене вдячності за те, що він живий, але вона розуміла, що йому доведеться пройти через біль втрат разом із тими, хто залишився.

Адалінда відступила на крок, глянувши в очі Люціусу. Вона побачила в них щось, чого не було раніше – важкість, яку навіть він не міг приховати. Його плечі були опущені, а руки, зазвичай тверді й рішучі, ледве тримали її за плечі.

— Люціус… — тихо промовила вона.

Люціус подивився на тіло Сейва, потім на його дружину й дітей, які, здавалося, втратили весь сенс у житті. Він зітхнув, ніби намагаючись стримати бурю емоцій, і тихо сказав:

— Я обіцяв їм, що вони повернуться додому. Я обіцяв, що ми всі виживемо.

Його голос затремтів, і Адалінда вперше побачила, як її чоловік опускає голову, ніби його клятва була розбита.

— Це не твоя провина, — м’яко сказала вона, торкаючись його щоки. — Ти зробив усе, що міг.

— Але цього було недостатньо, — відповів Люціус, відводячи погляд.

В цей момент до них підійшов один із мисливців, тримаючи в руках плащ, що належав одному з загиблих.

— Ми втратили п’ятьох, — сказав він, його голос був низьким і стриманим. — Це була важка битва, але без тебе… ми б усі загинули.

Люціус прийняв плащ, міцно стискаючи його в руках. Це було нагадування про тих, кого він не зміг врятувати. Він підняв погляд, оглядаючи тих, хто вижив, і тих, хто зібрався навколо мертвих тіл.

— Ми всі знали, що ризикуємо життям, — нарешті сказав він, його голос був сповнений гіркоти. — Але кожна смерть… кожна втрата… залишає рану. І ці рани ніколи не загояться.

Всі навколо мовчали, навіть Лоран схилив голову, уважно слухаючи слова паладина.

— Сьогодні ми втратили друзів, воїнів, сім’ї… — продовжив Люціус. — Але ми повинні йти далі. Якщо ми зупинимося зараз, їхні жертви будуть марними.

Дружина Сейва підвела голову, її заплакані очі зустрілися з очима Люціуса.

— Ти знаєш, що він вірив у тебе, — сказала вона, її голос тремтів, але в ньому було щось сильне. — Він би хотів, щоб ти продовжив.

Люціус кивнув, але його серце залишалося важким. Він віддав плащ мисливцю, що стояв поруч, і повернувся до своєї дружини.

— Я хочу побути з тобою та дітьми сьогодні, — тихо сказав він Адалінді. — Але завтра… завтра знову війна.

Її очі наповнилися сльозами, але вона обійняла його, міцно тримаючи, ніби захищаючи від усього світу.

В той вечір у цитаделі не було ні співів, ні радощів – тільки важкі серця та молитви за загиблих.

Люціус, увійшовши до свого будинку, нарешті відчув тепло, якого йому так бракувало в ці важкі дні. Мербус, його молодший син, побачив батька першим. Маленький хлопчик кинувся до нього, обіймаючи Люціуса за ногу, і з вигуком сказав:

— Тату! Нарешті ти вдома!

Люціус усміхнувся – усмішкою, яку він ховав від усього світу, але яку завжди дарував своїй сім’ї. Він підняв Мербуса на руки, підкидаючи його вгору, і хлопчик залився сміхом.

— Що ти робив, поки мене не було, маленький воїне? – запитав Люціус, погладжуючи кудряву голову сина.

— Я захищав маму і сестру! – гордо заявив Мербус, стискаючи уявний меч. – Якщо б демони прийшли сюди, я б їм показав!

Адалінда, яка саме вийшла з кухні, засміялася, слухаючи розмову.