12. Розділ. Спадок Аркаїла.

Омус біг лісовою хащею, його широкі плечі розривали густе гілля, що намагалося затримати його, немов сама природа ставала йому на заваді. Земля під його ногами тремтіла від ваги кожного кроку, а важке дихання було схоже на рик загнаного звіра. Груди Омуса підіймалися і опускалися від втоми, але він не зупинявся, ні на мить. Його роги, вкриті кривавими плямами, відблискували на сонці, додаючи йому ще більшого жахливого вигляду.

– Як вони так швидко дізналися? – прошипів він крізь зуби, озираючись назад. Жодної погоні не було видно, але відчуття переслідування не відпускало його. Його великі кулаки стискалися до білих кісточок, а в голові билися думки, повні злості та розпачу.

"Це все мало бути по-іншому!" – кричав його внутрішній голос. Знищення храмів мало стати ударом, про який дізнаються занадто пізно, коли вже нічого не можна буде виправити. А тепер? Тепер цей клятий загін з'явився надто швидко, вони вбили Мерфа і знищили Лугріма. Омус відчував, як його нутро закипає від люті. Ці смердючі смертні будуть платити за все, рано чи пізно.

Його ніздрі розширилися, вловлюючи запах диму. Попереду темніла звична ущелина, що вела до печери Калгарона – місця, де він мав сховатися і повідомити про невдачу. Але навіть ця думка лише підливала масла у вогонь його гніву. "Невдача". Це слово роздирало його зсередини. Він, Омус, мав розбити храм, показати свою міць, а замість цього – втеча.

– Прокляття! – гаркнув він, вдаривши кулаком по стовбуру дерева так сильно, що кора розлетілася на шматки. Гілки вгорі захиталися, скидаючи на землю листя, наче ліс плакав від його люті.

Нарешті він добіг до печери. Сіре каміння підступно витало в холодному напівмороку. Його силует розчинився в тіні, і лише звук важких кроків розносився в тиші. Омус зупинився біля входу, обернувшись востаннє, щоб переконатися, що за ним немає нікого. Тиша. Ні шурхоту, ні голосів, лише тривожний спів лісу.

Зітхнувши, він увійшов у печеру. Кроки віддавалися луною, і темрява ніби обіймала його. Вогонь у глибині горів рівно, кидаючи зловісні відблиски на стіни. Калгарон сидів у кріслі біля каміна, його обличчя було заховане в тіні, але роги піднімалися високо, мов корона.

– Омус... – голос Калгарона прозвучав низько і холодно. – Чому ти повернувся один?

– Це... – Омус важко ковтнув повітря, відчуваючи, як кров пульсує у скронях. – Це не повинно було статися! Вони вбили Мерфа. Вони знищили Лугріма! Вони... знали. Люціус був там! Цей чоловік із палаючим мечем.

На мить у печері запанувала мертва тиша. Калгарон підвів голову, і його очі, червоні, як розпечене вугілля, зловісно блиснули.

– Люціус... – промовив він повільно, ніби обмірковуючи це ім'я. – Він знову на моєму шляху.

– Вони нас переслідували, Калгароне! Вони не мали з'явитися так швидко! – вигукнув Омус, стискаючи кулаки.

– Спокійно, Омус, – голос Калгарона був холодний, але сповнений прихованої загрози. – Якщо вони втрутилися, значить, час змінювати стратегію. Війна тільки починається... але за це ти відповіси.

Омус скривився, але нічого не відповів. Він знав: сперечатися з Калгароном марно. Той уже мав план. І тепер цей план буде значно темнішим, ніж усе, що було досі.

Калгарон стояв у центрі кімнати, його широка постать нависала над усіма, мов темний моноліт. Полум'я каміна відкидало довгі тіні на стіни печери, додаючи жахливості його вигляду. Його очі палахкотіли червоним, а голос, насичений злістю, звучав, немов грім у тісному просторі.

— Скажи мені — ви знищили Храм святого Лейма? — голос Калгарона лунав владно й холодно, як вирок.

Омус, що стояв навпроти, підняв голову й, злегка тримаючись за бік, випалив:

— Так! Ми його знищили! Усіх вирізали! — його голос був грубим, але в ньому бриніли нотки відчаю та прихованого страху.

Калгарон не ворухнувся, лише зробив крок уперед, а його постава стала ще більш загрозливою.

— І по дорозі до печери вас наздогнали, так? — спокійно, але із загрозливою холодністю уточнив він.

Омус запнувся, злегка відступив, ніби намагаючись знайти правильні слова.

— Ні... — пробурмотів він. — Ми зустріли групу прикордонних воїнів. Ми їх перебили і допитали. Вони розповіли про ще один храм, і ми... ми вирішили знищити його теж.

На цих словах Калгарон зупинився. Повітря в печері загусло. Мор, який стояв осторонь, напружено спостерігав за сценою, його погляд ковзав від Калгарона до Омуса.

— Тобто ви порушили мій наказ, я правильно розумію? — прогримів Калгарон, його голос набув справжньої сили.

— Ми думали, що встигнемо... — відповів Омус, голос його став тихим, майже невиразним.

— Ви пішли проти мого наказу! — рикнув Калгарон, і одним різким рухом підступив до Омуса. Його величезний кулак миттєво зметнувся й влучив демону просто в обличчя.

Удар був такий сильний, що Омус відлетів назад і з глухим звуком упав на холодний кам'яний підлогу. Він намагався піднятися, але з губ уже стікала кров, а в голові пульсувала гостра, ниюча біль.

— Я наказував знищити один храм! Один! А ви своєю дурістю привели їх прямо до наших дверей! — гримів Калгарон, його кроки знову наближалися до Омуса.

У цей момент до кімнати увійшов Мор. Його очі були злегка почервонілими, а на обличчі застиг вираз глибокого болю. Він підійшов ближче й, не дивлячись на Омуса, тихо спитав:

— Лугрім... хто його вбив?

Омус, лежачи на камінні, підняв голову й крізь біль вимовив:

— Його вбив той самий чоловік, що і Родрігу. Люціус.

Слова Омуса вдарили по Мору, немов різкий удар батога. Його обличчя на мить застигло, а в очах промайнула злість, змішана з тугою. Він нічого не сказав у відповідь. Мовчки, зі стиснутими кулаками, Мор розвернувся й вийшов із кімнати. Його кроки відлунювали глухим стукотом у тиші печери.

Калгарон дивився йому вслід, але його увага швидко повернулася до Омуса. Злість знову закипіла в ньому, і він підступив до лежачого демона.