10. Розділ. Полювання на демонів.

Архієпископ завершив свій виступ, його слова ще довго луною залишалися в головах людей, що поверталися до своїх домівок. Площа поступово спорожніла, залишивши лише відлуння дзвону й приглушений шум кроків.

Дорогою додому Люціус мовчав, його обличчя було задумливим, а очі дивилися прямо перед собою, ніби шукаючи відповіді у вечірніх тінях. Його рука міцно тримала долоню Арнестії, яка йшла поруч, мовчазна і трохи напружена.

Адалінда, відчуваючи напруження, обережно звернулася до чоловіка:

— Що це за маленький хлопчик, про якого говорив архієпископ? — її голос був тихим, але в ньому звучала тривога.

Люціус, не змінюючи ритму кроків, зітхнув і відповів:

— Не знаю... Але я точно відчуваю, що це ні до чого доброго не призведе, — він кинув швидкий погляд на дружину. — Віщі сни архієпископа рідко бувають помилковими.

— Він виглядав таким упевненим, але... мені страшно, Люціус, — Адалінда трохи затримала крок, її рука торкнулася плеча чоловіка. — Як нам захистити дітей, якщо те, що він сказав, виявиться правдою?

— Ми завжди захищали те, що нам дороге, — твердо відповів Люціус, але в його голосі звучала втома. — І будемо захищати далі, незважаючи ні на що.

Він опустив погляд на Арнестію, яка мовчки слухала їхню розмову. Її обличчя не виражало емоцій, але очі видавали, що вона уважно стежить за кожним словом. Люціус легенько стиснув її руку, намагаючись передати їй свою рішучість.

— Все буде добре, маленька, — сказав він, посміхнувшись їй. — Ми завжди будемо разом.

Діставшись додому, Люціус зазирнув у вогонь, що тлів у каміні, і на мить його думки повернулися до тих слів, які сказав архієпископ. "Хлопчик, що несе смерть і розруху..." Він відчув, як його серце стискається від передчуття майбутнього.

Вечір уже давно огорнув місто, і в домі Люціуса панувала тиша. Усі лягли спати, шукаючи відпочинку після насиченого дня. Ніч видалася прохолодною, а з вулиці долинав легкий вітер, який злегка хитав гілки дерев.

Ранок наступив, коли сонце ще не встигло піднятися над горизонтом. Люціуса розбудив різкий і гучний стукіт у двері. Гуркіт був таким сильним, що відлунювався по всьому дому, і чоловік, зітхнувши, швидко почав одягатися.

— Та що ж це таке? Хто так рано рветься?! — пробурмотів він, натягуючи чоботи і направляючись до дверей.

Відкривши, Люціус побачив одного зі стражів. Воїн виглядав стурбованим, його обличчя було серйозним, а руки трохи тремтіли від холоду чи напруження.

— Люціус, вас викликає архієпископ, — вимовив страж, трохи задираючи голову, щоб глянути прямо в очі паладіну.

— Що йому потрібно так рано? — здивовано запитав Люціус, уважно вдивляючись у чоловіка. — Щось сталося?

Страж кивнув, облизуючи губи від нервовості.

— Він скликає нараду. Говорять, що щось погане сталося, але подробиць мені не повідомили, — відповів він.

Люціус на мить затримався, замислюючись. Архієпископ рідко збирав наради, особливо так рано. Це могло означати лише одне: ситуація була дійсно серйозною.

— Добре, дай мені хвилину, я зберуся і піду з тобою, — коротко відповів він, закриваючи двері.

Люціус поспішно натягнув свій плащ і взяв меч. Його рухи були швидкими і точними, як у людини, яка звикла до термінових викликів. Повернувшись до дверей, він ще раз глянув на стража.

— Веди мене до нього, — сказав Люціус, його голос звучав твердо, але з ноткою тривоги.

Прийшовши до цитаделі, Люціус одразу відчув гнітючу атмосферу, що панувала всередині. У великій залі, де зазвичай велися спокійні обговорення, зараз вирувала напружена тиша. Біля столу стояли три постаті: паладін Сейв із пронизливим поглядом, наче шукав відповідь на щось невідоме; Холідей, відомий своєю холоднокровністю і незворушністю, з піднятими бровами уважно спостерігав за ситуацією; і Молнірус, головний магістр небесних лицарів, його високий зріст і важка, гравірована броня робили його схожим на живу статую.

Посеред зали, спираючись на кам’яний трон і корчачись від болю, сидів архієпископ Лоран. Його біле волосся було зім’яте, обличчя бліде, а рука міцно трималася за груди, ніби він намагався втримати свій біль. Голос, ослаблений і тремтячий, все ж прорізав тишу, коли він раптово вигукнув:

— Вони! Вони знищили храм святого Лейма!

Лоран на мить затих, ковтаючи повітря, а потім продовжив, його очі блищали від сліз, що важко стримувалися:

— Я це відчуваю... Небеса ридають... Знак Творця осквернений!

Його слова немов удар грому пройшлися по залі. Люціус відчув, як щось всередині нього стискається. Він зробив кілька кроків уперед, його обличчя застигло від змішаних емоцій — жаху, невіри та запитань, які залишилися без відповідей.

Він обвів присутніх поглядом, шукаючи хоч якісь пояснення. Однак усі мовчали, ніби вага цієї новини змусила їх забути, як говорити. Люціус спрямував свій погляд на Лорана і обережно, але з відчутною тривогою запитав:

— Хто? Хто насмілився на таке блюзнірство? Хто міг зруйнувати святе місце?

Сейв, який до цього мовчав, ступив уперед. Його вираз обличчя був суворим, а голос ледь стримував гнів:

— Цього ще не знаємо, але це не може бути випадковістю. Знак Творця — це не просто символ. Він захищений священними закляттями. Щоб осквернити його, потрібна сила, яка може зрівнятися лише з найбільшими прокляттями.

Холідей, який до цього лише уважно спостерігав, холодно додав:

— Це не просто напад на храм. Це напад на наш зв’язок із небесами. З цим злом ми не можемо зволікати.

Молнірус, хмуро вдивляючись у Люціуса, вперше заговорив, його голос був глибоким і владним:

— Це не випадковість, паладіне. Ми повинні дізнатися, хто стоїть за цим. Якщо це демонічна рука, значить, вони планують щось більше.

Люціус відчув, як холодний піт стікає йому по спині. Він знову глянув на архієпископа, який здавався спустошеним від болю. "Що це означає? І як це могло статися під нашим наглядом?" — думав він, готуючись почути ще гірші новини.