9. Розділ. Падіння святині.

Мор сидів у своєму куті печери, скрутившись у клубочок, майже злившись із темрявою. Відчуття неспокою огортало його, змушуючи вдивлятися у тіні, ніби в них ховався хтось, хто спостерігає за ним. Його очі, хоч і злипалися від втоми, залишалися відкритими. Уві сні перед ним постійно з'являвся образ чоловіка в білому одязі, чий погляд був суворим і непохитним. Мор відчував, як кожен цей погляд проникав у його душу, змушуючи серце стискатися від страху.

Раптом тишу печери порушили звуки важких кроків. Мор завмер, напружуючи кожен м’яз. У печеру зайшов демон у чорній мантії, за ним увійшла група із десяти чоловіків. Їхні обличчя були суворими, на деяких виднілися шрами, залишені, напевно, від численних битв. Вони всі виглядали як досвідчені воїни, але в їхніх очах було щось більше – фанатична відданість.

— Закличте Калгарона! — голос демона прозвучав так різко, що навіть стіни печери, здавалося, відповіли йому луною.

Калгарон не змусив себе чекати. Він з’явився з іншого кінця печери, його велична постать заповнила простір.

— Я вже тут, — промовив він низьким і спокійним голосом. Його очі уважно оглянули групу. — Це люди з Орікстору?

— Так, це вони. Вони наполягали на тому, щоб зустрітися з вами особисто, аби переконатися. — Демон у чорному відступив убік, даючи людям простір.

Група найманців, що прийшла з Орікстору, спочатку виглядала стримано, але як тільки їхні очі зустрілися з постаттю Калгарона, щось змінилося. Вони почали перешіптуватися між собою, і вже за кілька секунд усі, як один, стали на коліна перед ним.

— Калгароне, для нас це буде честю – служити вам! — вигукнув один із чоловіків, його голос був сповнений відданості й благоговіння.

Мор із-за тіней уважно спостерігав за цим. Він відчував, як сила і вплив Калгарона зростають. Хоча Мор ще не зовсім розумів, що означає служити цьому демону, він починав усвідомлювати, що потрапив у центр великої гри, де кожен крок і кожне рішення можуть змінити хід подій.

-Омус! Мерф! Вирушайте! — голос Калгарона гримнув печерою, наче удар блискавки. Його очі горіли непохитною рішучістю, а тінь від рогів падала на стіни, додаючи йому ще більш зловісного вигляду.

Демони Омус і Мерф вийшли вперед, їхня постава була впевненою, готовою до будь-якої місії. Омус, з нахабною посмішкою, хруснув пальцями, а Мерф мовчки провів рукою по рукоятках своїх мечів, ніби готуючи їх до майбутнього.

— Ви маєте зброю? — холодно запитав Калгарон, переводячи погляд на найманців із Орікстору.

Чоловіки, один за одним, почали витягувати з-за спини свої ржаві мечі та старі сокири, які виглядали радше як артефакти минулої війни, аніж робоча зброя. Вони переглядалися між собою, їхній сором був відчутний.

— Ви це називаєте зброєю? — Калгарон скривився, його голос зазвучав із гнівом, а тінь його рогів ледь не торкнулася наляканих найманців. — Видайте їм справжню зброю!

На його наказ одразу відгукнулися кілька демонів. Вони швидко принесли довгі чорні ящики, які, здавалося, випромінювали темну ауру. У ящиках лежали мечі з чорного металу, прикрашені вигравіюваними рунами, що ледь світилися червоним. Поряд із мечами були бойові сокири, леза яких нагадували зуби хижаків, готових розірвати свою здобич.

— Ось це справжня зброя, — сказав Омус, кидаючи погляд на чоловіків, які з осторогою брали в руки демоном зроблені мечі. — Нею ви зможете розірвати що завгодно.

— Бережіть її, — додав Мерф, його голос був тихим, але загрозливим. — Це не для гри, а для знищення.

Найманці обережно тримали зброю, відчуваючи її вагу та силу. Один із них, зібравшись із духом, зробив кілька пробних рухів мечем, і полум'я руни на лезі спалахнуло яскравішим світлом.

— Ви отримали не просто зброю, — промовив Калгарон, його голос був сповнений влади, — ви отримали ключ до нашої перемоги. Пам'ятайте це, коли будете йти до Храму святого Лейма.

— Служитимемо вам, мій повелителю! — вигукнув найстарший із найманців, вклоняючись Калгарону.

— Добре. Омус, Мерф, ведіть їх, — завершив Калгарон, махнувши рукою. — І пам'ятайте, що невдача не є варіантом.

Калгарон, стоячи при вході до печери, махнув рукою в бік Мора, закликаючи його.

— Мор, ходи сюди, — сказав він з притиском, його голос був спокійний, але сповнений влади. Він трохи почекав, поки хлопець наблизиться, а потім суворо додав: — Скажи своєму оленю, щоб слухався Омуса. Це важливо.

Мор мовчки кивнув, знову поглянувши на свого вірного Лугріма. Він підійшов ближче, поклавши руку на холодну, тверду шкіру істоти, що тепер була його другом і зброєю. Відчуття потужності, яке випромінював олень, ніби струмом пробігло крізь Мора, наповнюючи його неясним змішанням гордості і тривоги.

— Лугрім, слухайся Омуса, — сказав Мор тихо, але чітко, ніби спілкуючись із кимось, хто міг зрозуміти його на глибшому рівні.

Олень не видав ні звуку і навіть не поворухнувся. Його червоні очі, що палали, наче вогні, лише мить зупинилися на Омусі. Потім він повільно рушив уперед, легко ковзаючи до демонів, які вже чекали на виході. Важкі кроки Лугріма розтріскували каміння під копитами, залишаючи за собою ледь помітний слід згарища.

— От і славно, — Калгарон похмуро посміхнувся, спостерігаючи за покірністю оленя. Він поклав важку руку на плече Мора і злегка стиснув, як батько, що хвалить сина за гарно виконане завдання. — Ти великий молодець, хлопче!

Його голос звучав майже лагідно, але погляд залишався холодним і розважливим. Він схилив голову, оцінюючи Мора, ніби зважуючи його майбутній потенціал.

— Ми досягнемо великих справ, ти і я, — додав Калгарон, не забираючи руки. — Але для цього потрібна твердість, хлопче. І ти її вже демонструєш.

Калгарон уважно дивився на Мора, нахиляючись трохи ближче, немов намагаючись зазирнути йому прямо в душу.

— Ну, розказуй, що ти вмієш? — запитав він, його голос звучав злегка насмішкувато, але було зрозуміло, що відповідь його цікавила.