8. Розділ. Передвісник Темряви.

. Люціус нарешті зміг захистити Арнестію, і радість, що з'явилася на його обличчі, огортала всю залу суду теплом, якого не вистачало в цьому холодному місці. Він підняв дівчинку на руки, і вона міцно обійняла його, відчуваючи нарешті безпеку. Але навіть у цьому моменті щастя Люціус не міг ігнорувати шепотіння, що лунало від людей, які покидали залу.

— Ми вже почали демонів пробачати... А що далі? Запропонуємо їм жити разом з нами? — пролунав тихий, але чіткий шепіт одного з чоловіків.

Люціус, почувши це, лише злегка стискав щелепи, роблячи вигляд, що нічого не помітив. Він знав, що зміни в суспільстві завжди викликають страх і супротив. Але зараз він не дозволив цьому зіпсувати момент.

— Маленька, — звернувся він до Арнестії, нахиляючись до неї так, щоб вони змогли зустрітися поглядами. — Ну що, готова познайомитися зі своєю новою сім’єю? — Його голос був лагідним, а на обличчі сяяла щира посмішка.

— Нова сім’я? — повторила Арнестія з подивом, її великі очі наповнилися легким сум’яттям. Вона ще не розуміла, що насправді означають ці слова. Її маленьке серце підказувало, що вона залишиться лише з Люціусом, якому вже почала довіряти.

— Так, моя сім’я, — з ніжністю промовив Люціус. — Тепер вони стануть твоїми рідними, якщо ти цього захочеш. Ти вже є частиною нас, і ми будемо піклуватися про тебе, як про свою.

Дівчинка задумалася, її маленькі пальці нервово стискалися на плащі Люціуса. Вона все ще боялася, що її знову можуть зрадити чи покинути. Але в очах Люціуса вона побачила щось, чого не бачила давно — обіцянку захисту і турботи.

— Я спробую... — тихо промовила вона, її голос тремтів, але в ньому вже звучала надія.

— Це найважливіше, що ти могла сказати, — відповів Люціус, обережно притискаючи її ближче до себе. — Ну, тоді вирушаймо додому. Тебе чекає теплий дім, Адалінда і... Мербус. Думаю, він буде радий мати старшу сестру, хоч це й може бути для нього несподіванкою.

Слова про «сестру» трохи збентежили Арнестію, але вона нічого не сказала. В її серці пробуджувалася маленька іскорка надії на нове, краще життя.

Як би там не було, Арнестія не могла забути про Мора. Його образ все ще жив у її серці, мов тихий шепіт минулого, який не давав спокою. Вона відчувала, що він десь там, у світі, живий. Десь глибоко всередині вона тримала надію, що він знайде свій шлях, навіть якщо їх дороги більше ніколи не перетнуться. Але вона не розповідала про нього ні Люціусу, ні кому-небудь іншому. Вона розуміла, що це може змінити все, що зараз є в її житті, а вона цього не хотіла.

Люціус тримав її за руку, ведучи через вузькі вулиці до свого дому. Вона не знала, що на неї чекає, але відчувала тепло, яке йшло від його руки, і це давало їй хоч якусь впевненість.

— Ну що, готова? — запитав Люціус, зупинившись перед дверима. Його голос був спокійним, але в ньому звучала турбота.

— Так, — відповіла Арнестія, хоч у її голосі чувся ледь помітний сумнів.

Люціус відкрив двері і, переступивши поріг, радісно вигукнув:

— Кохана, ми вдома!

З глибини будинку одразу почулися кроки, і на порозі з’явилася Адалінда. Її обличчя осяяла усмішка, коли вона побачила Люціуса, а потім її погляд зупинився на Арнестії. Поруч, трохи позаду, з’явився Мербус, який обережно визирав із-за спини матері.

— Хто це у нас така прекрасна дівчинка? — лагідно запитала Адалінда, підходячи ближче до Арнестії і нахиляючись до неї. Її голос був ніжним, а в очах читалася щира турбота.

Арнестія несміливо поглянула на Адалінду, але нічого не відповіла. Її серце билося швидше, і вона не знала, чи можна довіряти цій незнайомій жінці, хоч та й виглядала дуже доброю.

Мербус, тим часом, трохи тримався осторонь, вивчаючи Арнестію поглядом, ніби не знав, чи варто підходити ближче.

— Мербус, знайомся. Це від сьогодні твоя старша сестра, — сказав Люціус, обертаючись до сина. Його голос був теплим, але водночас у ньому звучала нотка наполегливості, як коли батько хоче, щоб син зробив важливий крок.

Мербус зробив кілька несміливих кроків уперед і зупинився поруч із Адаліндою, все ще насторожено дивлячись на Арнестію.

— Старша сестра? — нарешті запитав він, з цікавістю нахиляючи голову, ніби намагався зрозуміти, як таке могло статися.

— Так, — відповів Люціус, усміхаючись. — Відтепер ви одна сім’я.

Арнестія не могла не помітити, як ця новина викликала у Мербуса змішані емоції. Він був заінтригований, але водночас трохи зляканий. Та, незважаючи на це, в його очах почала з’являтися іскорка інтересу.

— Привіт, — тихо сказала Арнестія, злегка посміхнувшись. Її голос звучав трохи невпевнено, але в ньому було щось, що одразу привернуло увагу Мербуса.

— Привіт... — відповів Мербус після кількох секунд вагань, роблячи ще один обережний крок уперед.

Адалінда, дивлячись на дітей, усміхнулася, а потім повернулася до Люціуса.

— Думаю, це початок чогось хорошого, — тихо сказала вона, стиснувши його руку.

Люціус лише кивнув, спостерігаючи за тим, як Арнестія і Мербус починають обмінюватися першими словами. У його серці було тепло — це була сім’я, яку він мріяв створити, навіть якщо на шляху до цього було так багато труднощів.

— Так що ж, я не подумав, нам потрібне ще одне ліжко! — вигукнув Люціус, озирнувшись на свою сім’ю. Його голос був наповнений енергією, ніби він знову відчув себе вдома. — Ви тут знайомтеся, а я зараз повернуся! — додав він, швидко виходячи за двері.

Арнестія провела його поглядом, потім нерішуче подивилася на Адалінду, яка все ще лагідно посміхалася.

— Тебе звати Арнестія, так? — ніжно запитала Адалінда, роблячи крок ближче, аби дати дівчинці відчути себе комфортніше.

— Так, — відповіла Арнестія, трохи зніяковівши, але її голос звучав виразно.

— Я Адалінда, але можеш називати мене мамою, якщо захочеш, — промовила Адалінда, зберігаючи теплий тон. Вона ніби залишала вибір дівчинці, дозволяючи їй самій вирішити, коли вона готова відкритися новій сім’ї.