7. Розділ. План зла.

Мор стояв серед руїн села Рогрів, споглядаючи хаос і розруху, які залишив після себе його демонічний олень. Повітря було насичене пилом, криками та запахом горілого дерева і крові. Мор відчував дивний солодкий присмак помсти, який не приносив полегшення, але п’янко заворожував його серце.

Олень продовжував добивати тих, хто, здавалося, втратив останній промінь надії. Його величезні роги та шипи завдавали смертоносних ударів, а тіньова аура навколо створіння змушувала кожного, хто залишався живим, здригатися від жаху. Мор дивився на цю картину мовчки, ніби це було виставою, яку він давно чекав. Його серце билося рівно, але в його очах світився вогонь ненависті, що палав навіть сильніше за пожежі, які руйнували село.

Медальйон на його грудях почав слабко вібрувати. Це було майже непомітно спершу, але з кожною хвилиною вібрація ставала дедалі інтенсивнішою, неначе цей артефакт насичувався енергією, поглинаючи душі померлих. Мор відчував, як тепло від медальйона проникає в його тіло, і це давало йому незрозумілу силу, але й тягар, який повільно нависав на його плечі.

— Це тільки початок, — прошепотів він, дивлячись на бездушні тіла, які вкривали вулиці Рогріва. Його голос був глухим, але наповненим непохитною рішучістю. — Я доберуся до того, хто відібрав у мене всіх, кого я любив.

Його пальці мимоволі стислися в кулак, а очі почали наповнюватися тіньовим блиском. Це не були сльози. Це був гнів, концентрований у кожній краплі його крові. Він крокував повільно, спостерігаючи за тим, як руїни села перетворюються на німу картину його ненависті до світу. Кожна його думка поверталася до одного моменту — до того дня, коли він втратив усе. І з кожним новим кроком він відчував, що помста стає не просто його метою, а частиною його сутності.

— Люди несуть тільки зло і смерть, — промовив він, розриваючи тишу, що повільно накривала руїни. Його голос лунав так, ніби сам ліс, який оточував село, слухав його слова.

Він підняв руку, доторкнувшись до медальйона, який пульсував. У цьому моменті він відчув, як енергія переплітається з його тілом, мов змії, і шепотіння темної сили заповнює його розум. Це не було страхом, а скоріше тихим шепотом звабливих обіцянок.

— Я доб’юся свого, — додав він, дивлячись у далечінь, де його шлях мав закінчитися. — І ніхто мене не зупинить.

Звук кроків Лугріма повернув його до реальності. Демонічний олень, залитий кров'ю, став поруч із своїм господарем, мов тінь, що завжди залишалася поруч. Його червоні очі блищали, а роги несли сліди битви.

Мор провів рукою по шиї Лугріма, відчуваючи твердість його спотвореної шкіри.

— Молодець, Лугрім. Ти зробив свою справу, — сказав він тихо, але твердо. Його голос звучав так, ніби він говорив не з твариною, а з рівним собі.

Лугрім не відповів, але його рухи, майже нечутні в руїнах, виказували готовність продовжувати.

Мор зупинився і ще раз поглянув на спустошене село. Він вдихнув на повні груди — повітря смерті, яке здавалося йому більш справедливим, ніж життя, яке ці люди колись мали. І знову в його серці промайнула лише одна думка: це ще не кінець.

Мор, зосереджений на своїх думках, уважно дивився на карту, яку тримав у руках. Відмітка на карті, залишена його матір’ю, виглядала ніби підкреслення важливого місця. Вона немов шепотіла, що саме там криється відповідь на його біль і злість, що саме там він знайде новий шлях до своєї помсти.

— Мені потрібно діяти далі, — промовив він сам до себе, голосом, що був наповнений рішучістю. — Але який наступний крок зробити? Можливо, ця відмітка приведе мене до сили, якої мені ще бракує.

Мор сів на свого демонічного оленя, що терпляче чекав поряд. Його очі, що палахкотіли червоним світлом, видавали глибокий зв'язок із темною сутністю, яка жила всередині нього.

— Їдемо, Лугрім. Ми мусимо з’ясувати, що там, — наказав Мор, легенько натиснувши на спину звіра.

Олень, мов чорна стріла, кинувся вперед. Його копита з легкістю долали каміння, повалені дерева і навіть круті схили. Але кожен його крок був немов клеймо смерті. Квіти, трава, навіть мох під його ногами помирали, залишаючи за собою мертву смугу землі. Мор спостерігав за цим з химерним почуттям задоволення. Світ, який зруйнував його життя, тепер сам зникав під тягарем його помсти.

— Ця земля вже не належить людям, — прошепотів він, стискаючи медальйон на грудях. Артефакт, що завібрував відразу після різанини в Рогріві, тепер ніби реагував на кожен крок Лугріма, знову починаючи наповнюватися невидимою силою.

Мор не міг пояснити, як саме працює цей медальйон, але відчував: він несе в собі щось більше, ніж просто символ темної магії. Він був упевнений, що це ключ до ще більшої сили, якої йому конче потрібно, щоб дістатися до того чоловіка, який відняв у нього сім'ю.

З кожною милею оленяча хода ставала все швидшою, мов його тіло реагувало на якусь невидиму ціль. Вітер шмагав обличчя Мора, але він не звертав уваги. Його очі горіли рішучістю, а думки наповнювалися картинами помсти. Він уже бачив, як досягає своєї мети, як усе стає на свої місця, але зараз головне — дістатися до цієї відмітки.

Зрештою, обрій почав змінюватися. Ліс, густий і темний, раптом поступився місцем долині, в центрі якої височіли стародавні руїни. Їхній вигляд був моторошним: кам’яні стіни, напівзруйновані, встигли порости чорно-зеленим мохом, а навколо кружляли хмари воронів, що каркали, немов віщували щось жахливе.

— Ось воно, — промовив Мор, зістрибуючи з Лугріма. Його ноги торкнулися землі, і він відчув хвилю холоду, що пройшла його тілом. — Тут щось є… Я відчуваю.

Лугрім зупинився поруч, його очі блищали, наче він також розумів, що це місце має значення. Мор притиснув карту до грудей і, зібравши всю свою сміливість, пішов уперед, у напрямку руїн, готовий дізнатися, яку таємницю приховувала ця відмітка на карті.

Мор спинився на місці, стиснувши кулаки, і з холодним поглядом спостерігав, як незнайомець повільно спускається зі стародавньої стіни руїн. Чоловік був високим, з розслабленою, але водночас упевненою поставою. Його світле волосся, немов вигоріле на сонці, спадало хвилями на плечі. Татуювання, які вкривали його оголений торс, нагадували давні магічні символи — вони ніби оживали під променями тьмяного світла, що пробивалося крізь важкі хмари. Його золоті рукавиці виглядали так, наче могли одним ударом знищити все навколо.