6. Розділ. Суд.

Люціус і Арнестія йшли до святині, і її рука ніжно прижималася до його руки. Повітря було наповнене тривожним спокоєм, коли вони наближалися до врат святилища. Один із стражів, помітивши їх, схилив голову перед Люціусом і, не вагаючись, відчинив двері. Вони увійшли всередину, і Арнестія з подивом оглянула навколишні стіни, де висіли картини, що відображали страшну битву між ангелами та демонами.
— Люціус, мені страшно! — вигукнула вона, не приховуючи хвилювання.
— Не бійся, я з тобою, — тепло відповів Люціус, відчуваючи її страх.
— Люціус, з поверненням! — привітав їх чоловік у світлому плащі, підходячи до них.
— Радий бачити тебе, Оскай, — з повагою відповів Люціус.
— А хто ця мила дама? — запитав Оскай, звернувши погляд на Арнестію.
— Це донька тієї відьми, — коротко відповів Люціус, ніби намагаючись пом’якшити це непросте пояснення.
— Донька відьми, кажеш? — погляд Оская став серйозним, він уважно окинув очі на Арнестію.
— Так, але вона не винна в тому, що її мати підкорялася темним силам, — впевнено мовив Люціус, стоячи між ними.
— Це вже вирішуватиме Верховний Суддя, і ти добре це знаєш, — промовив Оскай, ніби закриваючи тему.
— Розумію, але я хочу бути присутнім, коли її судитимуть, — наполегливо відповів Люціус, його очі палахкотіли рішучістю.
— Ти маєш повне право на це, Люціус! — відповів Оскай, його голос був спокійним, але в очах відчувалася прихована рішучість.
Люціус глибоко вдихнув, намагаючись стримати свої емоції. Погляд його був зосереджений, але в його очах читалась тривога за Арнестію.
— Дякую тобі, але куди тепер її? — запитав Люціус, не втрачаючи пильності.
Оскай зробив крок вперед, його рухи були впевненими і чіткими.
— Зараз ми її відведемо до магістра Холідея, — відповів Оскай, не виказуючи ані сумнівів, ані співчуття. З його уст це звучало як остаточне рішення, і Люціус відчув, як його серце стискається від хвилювання.
— Ні, тільки не до нього! — вигукнув Люціус, не стримуючи емоцій. Його голос був різким, ледь не пронизливим. Він згадував той випадок, коли Арнестія втратив контроль і перетворилася на вовка, але це не мало значення. Вона не була темною істотою, вона не заслуговувала на те, щоб її повели до Холідея. — Вона не використовувала темної магії! — додав він, хоча ці слова були брехнею. Це був лише страх за неї, і він сам це знав.
Арнестія, почувши його крик, ще сильніше прижалася до Люціуса. Її руки тремтіли, але вона не сказала жодного слова — її мовчання було повне страху і невизначеності. Її очі, сповнені болю і здивування, були звернені до Люціуса, ніби шукаючи в ньому розраду.
Оскай на мить замовк, його погляд став ще більш суворим.
— Люціус, ми повинні її перевірити. Вона на святій землі, за стінами, де живуть люди і де твоя родина, — його слова були тверді, як камінь. Він поглянув на Арнестію з недовірою, її присутність була для нього ризиком. — Всі повинні бути впевнені, що вона не несе загрози.
— Я це розумію, — відповів Люціус, але голос його знову затремтів. Його погляд був відвертий, але серце билося з шаленою швидкістю. — Але ти ж сам знаєш, що Холідея... — його слова зупинилися на мить. Вони могли прозвучати як звинувачення, але він продовжив з рішучістю. — Його експерименти з темними магами — це не просто перевірки. Ти знаєш, що він може зробити.
Оскай не відповів відразу. Він дивився в очі Люціусу, розмірковуючи.
— Я не маю іншого вибору, — сказав він, схиляючи голову, наче визнаючи, що це рішення не є ідеальним, але неминучим.
Люціус глянув на Арнестію, яка все ще трималася за його руку. Він знову нахилився до неї, його голос став ніжним, але його очі, сповнені хвилювання, видавали його внутрішній біль.
— Маленька, — почав він, — дивись, тебе зараз відведуть до одного чоловіка. І що б він не робив, знай, що все буде добре. Я буду поруч, ти не одна.
Арнестія подивилася на нього з великою надією, її очі були вологі, але вона не заплакала. Вона обняла Люціуса, мовчки, наче намагаючись передати йому всю свою довіру і страх.
— Добре, — сказала вона тихо, її голос ледь чутно зривався на останньому слові. Вона розуміла, що зараз може статися щось страшне, але вона вірить йому, вірить, що він не залишить її.
З того боку кімнати, де стояв Оскай, важко затихло. Його погляд був похмурим і жорстким, і з кожним його поглядом Люціус відчував, як його серце стискається від неприязні до цього чоловіка.
— Стража! — крикнув Оскай, і його голос пронісся, мов залізний ланцюг.
— Так, пастор! — відповів один із стражів, підходячи до нього з чітким і швидким кроком.
Оскай вказав рукою на Арнестію, і його слова прозвучали, як наказ:
— Забери цю дівчинку до магістра Холідея.
Страж підійшов до Арнестії і ніжно, але твердо взяв її за руку. Він був стриманий і суворий, але не жорстокий. Він повів її через святиню, і Арнестія пішла, не озираючись, її погляд був затуманений, і Люціус бачив, як вона важко дихає, наче кожен крок — це боротьба з власними переживаннями.
Люціус дивився їй услід, його серце билося, ніби вона йшла до невідомого майбутнього. Він не міг зупинити цей процес.
— Якщо з нею щось станеться, я це тобі не пробачу, — прошепотів Люціус, погляд його був такий, наче він міг проколоти Оская одним лише поглядом.
Оскай, не відповідаючи на загрозу, лише похмуро глянув на нього.
— Люціус, не точи на мене свої зубки, — промовив він з таким же холодом, як і його погляд. — А то побачиш, що я не завжди можу бути добрим.
Люціус відчував, як його розриває гнів, але він не відповів. Його серце було сповнене рішучістю, але також і болем від того, що не міг захистити Арнестію. Він глянув на Оская останній раз, і мовчки, зі стиснутими губами, вийшов із святині.
1 Люціус вийшов на вулицю, вдихаючи свіже повітря, яке було таким необхідним після важких хвилин, проведених у святині. Його серце, хоч і важке від переживань, трохи заспокоїлося на свіжому повітрі. Крокуючи через вулиці, він направився до свого дому. Кожен крок наближав його до тепла, яке він давно шукав у цьому світі.
Зараз все здавалося важливим — повернутися до рідних, до тих, хто завжди чекає. Він підійшов до знайомих дверей, які одразу відкрилися, і перед ним з'явилася його дружина, Адалінда. Її очі сяяли від радості, а на обличчі була така усмішка, яку він не бачив давно. Вона кинулася до нього, обіймаючи, і Люціус відчув тепло її тіла, що витісняло всю тяжкість, принесену ним із зовнішнього світу.
— Коханий, ти повернувся! — майже крикнула Адалінда, її голос тримався на межі щастя і хвилювання.
— Адалінда, люба, — відповів Люціус, обіймаючи свою дружину так сильно, наче він був готовий ніколи не відпускати її.
— Ти як? — Тебе не ранили? — схвильовано запитала вона, відводячи його від дверей, щоб краще оглянути.
— Ні, все добре, думаєш мене можливо ранять? — з теплою усмішкою відповів Люціус, намагаючись заспокоїти її. — А де там мій демоноборець? — запитав, намагаючись змінити тему, хоча його думки залишалися вкрай серйозними.
В цей момент з кімнати вибіг маленький кудрявий хлопчик. Він обійняв Люціуса за ногу, його сміх заповнив простір дому.
— Тату! — вигукнув він, як тільки побачив батька. Його обличчя сяяло від щастя.
— О, Творець, як же я за вами скучив, — Люціус взяв хлопця на руки, відчуваючи, як його серце наповнюється радістю. Він обійняв і свою дружину, нарешті знаходячи втіху в теплі своїх рідних.
Зайшовши в дім, Люціус зняв свій важкий меч, зачепивши його об темно-червоний ріг, що висів на стіні. Це був суворий спогад про попередні битви. Адалінда підійшла до нього, її очі одразу помітили зміни в його обличчі.
— Любий, що з тобою? — запитала вона, її голос став стурбованим. Вона помітила, як важко він дихає, як його погляд став далечінь відсутнім.
— Ми втратили хлопця на завданні, — промовив Люціус, опустивши голову. Його голос був приглушеним, і в ньому звучала біль втрати.
— О, мені так шкода, — прошепотіла Адалінда, обіймаючи його. В її очах читалась туга і співчуття.
Люціус закрив очі, відчуваючи, як важка ноша лягає йому на плечі.
— І ще є маленька дівчинка, донька відьми, яка вбила хлопця, — його слова були повні смутку. — Але вона не винна у своєму зловісному походженні. Її забрали до Холідея.
Адалінда затихла, її очі наповнились жалем і жахом.
— О, Творець... Він же свого брата спалив, коли дізнався, що той зневірився, — тихо промовила вона, її голос тремтів від болю.
У цю мить почувся стук у двері. Люціус підняв голову.
— Люціус! — голос, що линув з-за дверей, належав Енею. Адалінда миттєво відкрила двері.
—Еней, дай Люціусу відпочити, — з посмішкою вимовила вона, але в голосі було чутно, як вона переживає за нього.
— Та всьо добре, хай заходить! — вигукнув Люціус із кімнати, намагаючись повернути хоча б частину свого гумору.
— Так я пройду, вибачте! — Еней пробрався крізь двері, немов ніколи не виходив з цього дому, і ступив у кімнату до Люціуса.
— Я хотів поговорити, — звернувся він до Люціуса, його обличчя було серйозним, але в очах промовляла невимовна надія.
— Дай вгадаю, про те, що сталося? — із здивуванням сказав Люціус, хоч його голос вже не був таким гострим. — Так, ми вже говорили про це, — додав він, трохи знизивши тон.
— Та мені дуже соромно за те, що сталося, але я би хотів знову піти на завдання. Я зрозумів свою помилку, — з надією в голосі сказав Еней.
Люціус поглянув на нього, його погляд був твердо вимогливим, але в ньому все ж було щось розуміюче.
— Еней, наступного разу твій стан може для нас усіх погано закінчитись, я сподіваюся, ти розумієш, про що я. — Люціус вимовив ці слова суворо, але в його голосі звучала турбота, а не відчуження.
— Розумію, але обіцяю, що зроблю все, щоб ти зміг сказати, що я справився, — Еней говорив з такою впевненістю, що Люціус не зміг не відчути поваги до нього.
— Ех, ну добре, хлопче, — з посмішкою відповів Люціус. — Все ж таки практика краще за теорію. Підемо наступного разу, — додав він, як наставник.
— О, Творець, дякую! Я не підведу тебе! — вигукнув Еней, як дитина, що отримала шанс на нове життя. Його радість була очевидною, і Люціус не міг не посміхнутись.
В цей момент, зі сміхом і шаленою енергією, з'явився Мербус, син Люціуса.
— Еней, я кидаю тобі виклик! — з веселим викликом вигукнув він.
— О, бачу, тут чаклун, який начаклував собі ріст, — відповів Еней, готуючись до бою. — Готуйся до бою, маленький чаклун! — і він став в бойову позу.
— Ааа! — з криком Мербус кинувся на Енея, його маленьке тіло було сповнене енергії. — Я тебе знищу, велетень! — вигукував він, намагаючись впоратися з більш досвідченим суперником.
Люціус з усмішкою дивився на їхні шалені ігри, в його очах була радість від того, що його сім'я жива, здорова і має шанс на майбутнє.
— Мербус, може дати тобі свій меч? — запитав Люціус з жартівливим тоном. — Обсмажиш йому трошки патла! — сміючись, він додав, спостерігаючи за їхньою боротьбою.
— Люціус, а що це за ріг, на якому висить твій меч? — запитав Еней, поглядаючи на дивний предмет, що привернув його увагу.
— Це ріг колишнього власника мого меча, — з усмішкою відповів Люціус, але в його очах промайнуло дещо серйозне, що змусило Енея трохи насторожитись.
— Він належав демону? — не зміг стримати свою цікавість Еней.
— Це вже друге питання! — різко вигукнув Люціус, даючи зрозуміти, що не хоче продовжувати цю тему. Його голос був жорстким, а погляд — твердий, ніби він захищав щось, що ще не був готовий розкрити.
— Ну, мені вже пора! — вигукнув Еней, швидко підводячись і направляючись до дверей. — Побіг! — додав він, зникаючи з дому, залишивши Люціуса і Адалінду наодинці.
Адалінда, яка все це чула, підходила до Люціуса з сумним виразом на обличчі. Вона м'яко поклала руку на його плече.
— Ти далі переживаєш через ту дівчинку? — запитала вона, в її голосі було більше стурбованості, ніж звичайно.
Люціус опустив голову, немов важка тінь спадала на його обличчя.
— Так, — відповів він тихо, його голос звучав важко, і було зрозуміло, що він не може просто так відпустити ситуацію. — Прямо зараз вона може бути в його руках. Він може її катувати.
Адалінда помовчала, але потім, помітно турбуючись, заговорила знову:
— Ти йдеш туди?
— Так, — відповів Люціус, піднімаючи голову, і його погляд був сповнений рішучості. — Я повинен дізнатися, як там вона.
І без жодних інших слів, Люціус встав і швидко пішов слідом за Енеєм, залишаючи Адалінду з невимовними переживаннями у серці. Її погляд залишився з ним, але вона знала, що він повинен був це зробити.
Люціус вирушив до лабораторії Холідея — місця, яке викликало в нього відразу. Він майже фізично відчував ту темну атмосферу, що проникала через стіни цієї будівлі. Це було місце, де досліджували темну магію, і навіть сама думка про це викликала у нього внутрішній страх.
Прибувши на місце, він підійшов до стража, чоловіка в темному плащі, що стояв біля дверей.
— Можна мені пройти? — запитав Люціус, хоч голос його був спокійний, в очах горіла невидима напруга.
Страж оглянув його кілька секунд, потім кивнув.
— Так, Холідей уже вільний, — відповів він, і Люціус пройшов, не зупиняючись.
В кабінеті його зустрів Холідей — високий чоловік, в темному одязі, з бородою, що приховувала шрам на обличчі. Мисливець на темних чаклунів, учений, що вивчав темну магію з метою боротьби з нею, зараз виглядав спокійно, але його погляд був холодним і розважливим.
Люціус не став витрачати час на формальності. Він одразу запитав:
— Тут була дівчинка. Де вона? — його голос звучав злегка напружено, але в ньому було видно бажання якнайшвидше дізнатися відповідь.
Холідей обернувся до нього з холодною посмішкою.
— Я вже з нею закінчив, — сказав він, трохи нахиливши голову. — Вона зараз у в'язниці, чекає на суд.
Люціус почував, як у його грудях щось стискається. Його обличчя миттєво стало кам'яним, і він одразу розвернувся, без жодного слова йшов до дверей.
— Я не хочу проводити жодної секунди в твоєму товаристві, Холідей, — вимовив він, і його голос був холодним, як лід. Люціус покинув кабінет, не дивлячись на чоловіка, який продовжував усміхатися, ніби не помічаючи того болю, що залишався після кожного його слова.
Люціус поспішав до в'язниці, де дівчинка мала бути в безпеці, хоча й у страшному становищі. Він знав, що її подальша доля залежала від того, як саме її зможуть оцінити і що з нею зробить цей жорстокий суд.
Люціус підійшов до воріт в'язниці.
— Пропусти мене, страж! — холодно промовив Люціус до сплячого вартового на посту.
— Я не сплю! — різко вигукнув страж. — Паладін Люціус? Звісно, проходьте! — додав він, і відчинив ворота.
Люціус крокував через двір в'язниці й підійшов до наглядача.
— Проведи мене до дівчини, — звернувся Люціус.
— І з якого це приводу? — запитав наглядач, дивлячись на нього з недовірою.
— Тому що я паладін Люціус, — грізно відповів той, не стримуючи своєї злісної манери.
— Чому це я повинен пропустити тебе, я не можу дозволити спілкуватися з в'язнями до суду, — відповів наглядач, нахмуривши брови.
— Ти хочеш знати чому? Я був тут, коли закладався перший фундамент цитаделі, я допомагав створювати ті закони, за якими ти зараз тут стоїш і намагаєшся мене вчити! — Люціус поглянув на наглядача так, що той відчув холодок на спині.
— Добре, добре, проведу, тільки не сердьтесь, — зітхнув наглядач, здаючись перед його авторитетом.
Вони пройшли кілька коридорів, і Люціус, нарешті, побачив Арнестію.
— Люціус! — вигукнула вона, побачивши його.
— Маленька! — із посмішкою простягнув руки через грати Люціус.
— Не суй руки, вона — породження зла! — вигукнув наглядач, насупивши брови.
— Замовкни і зникни з моїх очей, а то залишишся без язика! — з погрозою вигукнув Люціус, лютуючи на нього. Наглядач миттєво відступив, ні слова не кажучи.
— Люціус, чому ти такий злий? — запитала Арнестія, з тривогою дивлячись на нього.
— Все добре, маленька, просто сьогодні день не вдалося, але це не важливо. — Люціус посміхнувся їй теплою усмішкою, намагаючись заспокоїти її.
— Мене вб'ють? — запитала Арнестія, стискаючи губи і в її голосі було чути слабкий плач.
— Ні, цього не станеться! Я не допущу цього! — Люціус взяв її за руки, впевнено дивлячись їй в очі. — Маленька, тобі тут не страшно?
— Трошки страшно, але я не боюся! — відповіла Арнестія, усміхаючись.
— Мені потрібно йти, маленька. Скоро побачимося, — сказав Люціус, розвертаючись і почавши рухатися до виходу.
— Добре, Люціус! — відповіла Арнестія, дивлячись йому в спину. — Я буду чекати.
Люціус впевнено крокував до Оская, його кроки віддавалися у тиші коридорів, а думки були зосереджені на тому, що чекає на нього завтра. Прийшовши до кабінету, він не став витрачати час на зайві слова і одразу запитав:
— Оскай, коли судитимуть дівчинку? — його голос звучав твердо, але в очах, здавалося, світиться невидимий біль.
Оскай підняв погляд від своїх паперів і уважно подивився на Люціуса. У його погляді було щось схоже на розуміння, але й тяжкий сум.
— Завтра, — відповів він, коротко киваючи. — Ти можеш прийти й сказати щось на її захист. Якщо хочеш допомогти, я думаю, це буде доречно.
— Дякую, — стиснув губи Люціус, кивнув і повернувся до дверей. — Я не допущу, щоб з нею сталося щось погане. — Слова ці виходили з його вуст, мов непохитна обітниця, хоча він і сам не зовсім розумів, чому так відчуває.
Коли він покидав будівлю, вечір вже опустився на місто. Довгий день наближався до кінця, і тягар думок тяжко давив на його плечі. Крокуючи до дому, він відчував, як тяжіють думки про завтрашній суд. Що б там не сталося, він не міг залишити Арнестію на милість долі.
Зайшовши до себе в дім, він відчув знайоме тепло і спокій. Адалінда, його вірна дружина, сиділа біля вогню, читаючи книгу. Побачивши Люціуса, вона одразу піднялася, її обличчя було сповнене турботи.
— Люціус, як там дівчинка? — запитала вона м’яким, але тривожним голосом. Її очі враз здогадались, що щось не так, адже вона знала його як ніхто інший.
— Завтра її судитимуть, — Люціус відповів тихо, зі зітханням. Його голос здавався важким, з ним ішли всі ті думки й емоції, яких він не міг позбутися. — Я не можу дозволити, щоб з нею сталося щось погане. Чому я так відчуваю? Не знаю… Але я не можу її залишити. — Він заплющив очі на мить, ніби намагаючись зрозуміти сам себе.
Адалінда підійшла до нього і обійняла, її руки були теплими і надавали відчуття безпеки. Вона могла відчути, як його тіло напружене, як у нього знову загострились страхи та хвилювання, яких не вистачало навіть в бою.
— Ти просто маєш добре серце, Люціус, — сказала вона ніжно, намагаючись його заспокоїти. — І навіть якщо ти не хочеш це визнавати, я бачу, як ти переживаєш. Ти хочеш захистити її, і це те, що робить тебе людиною.
Люціус усміхнувся крізь свою тривогу.
— Точно не у мене, — відповів він з посмішкою, хоча це була лише спроба зняти напруження. — Ти ж бачиш, який я злий та холоднокровний? — жартома додав він, намагаючись відвернути увагу від власних сумнівів.
Адалінда засміялась, але її сміх був м’яким і лагідним, і вона ще раз міцніше обійняла його.
— Все, все, беру свої слова назад! — вона підняла руки в знак капітуляції, сміючись. — Ти справжній злюка!
Цей момент, коли вони сміялися разом, був для Люціуса мов спалах світла в темному тунелі. Йому так не вистачало цього спокою, цієї простоти, цієї теплоти. Його серце заспокоїлося, і він зрозумів, як важливо мати когось поруч, хто завжди буде підтримувати і розуміти.
Люціус обійняв Адалінду ще міцніше.
— Адалінда, я люблю тебе, — слова виходили з його губ щиро, і хоч це було для нього важко сказати, він відчував, як ці слова допомагають йому впоратись з усіма його внутрішніми бурями.
Адалінда здивовано подивилась на нього, піднявши брови.
— Оу, я цього ще не чула! — посміхнулася вона, її голос був сповнений легкого подиву. — Тебе що, стукнули по голові на завданні?
Люціус сміявся, і сміх був теплий і легкий.
— Краще б стукнули, — пожартував він. — Я б забув, що така красуня чекає вдома, а потім був би приємно здивований!
Адалінда засміялась ще більше.
— Ти завжди так здивуєш, — відповіла вона, посміхаючись. — Але зараз, сонце моє, йди спати. Цей день справді був занадто важким для тебе.
Люціус важко зітхнув, дивлячись на неї з вдячністю.
— Так, цей день дійсно був важким, — він відчував, як його тіло розслабляється. — Але тепер, коли ти поруч, я готовий відпочити.
— Добре, я ще подивлюсь, чи Мербус заснув, і тоді теж ляжу, — сказала Адалінда, посміхаючись. Вона ще раз обняла Люціуса і поцілувала його в щоку, після чого вирушила до дитячої кімнати.
Люціус залишився сам на кілька хвилин, роздумуючи над тим, що чекає на нього завтра. Але, здавалося, тепер, коли він був удома і знав, що його люблять, все стало не таким важким.
На наступний день всі вже зібралися в залі суду. Атмосфера була напружена, а на обличчях присутніх читалося очікування вироку. Всі погляди зосереджувалися на головній особі — верховному судді Дрогові, який вийшов на трибуну.
— Всім встати! Йде Верховний Суддя Дрог! — гучно вигукнув один із стражів.
Всі піднялися, і на кілька секунд у залі встановилася тиша. Люціус стояв серед інших, відчуваючи на собі погляди. Він чекав, але не міг позбутися того внутрішнього напруження, яке не покидало його з моменту початку цієї справи.
— Сідайте! — прозвучав владний голос судді. — Ми зібралися тут, щоб вирішити долю цієї маленької дівчинки. Як говорили джерела, вона — донька відьми, яка вбила одного з нас — хлопця на ім'я Рон. Хто може щось сказати в її захист?
У залі повисла пауза. Люціус, піднявши голову, зробив крок вперед. Його голос був спокійним, але в ньому було чітке переконання.
— Її мати безумовно була породженням зла, але я відчуваю доброту в цій дівчинці. Вона не така, як її мати, — сказав Люціус, звертаючись до всіх присутніх. Його слова були твердими, і він спостерігав за кожним рухом присутніх, чекаючи на їхню реакцію.
Суддя подивився на нього з повагою, але сумнів у його очах був очевидним.
— Я без сумнівів вірю твоїм словам, Люціус, — відповів суддя Дрог, але його голос був важким, обережним. — Але ти сам знаєш, як темна магія може поганити душі, навіть такі світлі, як у неї. Тому я пропоную дати слово Холідею. Він вчора досліджував дівчинку на наявність темних сил.
Холідей піднявся, зібравши на собі погляди всіх присутніх. Люціус зітхнув важко, опустивши руки, відчуваючи, як всередині його серце почало прискорено битися.
— О ні, тільки не він! — подумки прокричав Люціус. Він добре знав Холідея, цю людину без жалю, без емоцій, чи не найсуворішого магістра у цитаделі. Він побоювався, що той може просто відкинути дівчинку, навіть якщо насправді вона не несе загрози.
Холідей зробив крок вперед і спокійно промовив:
— Дякую, суддя Дрог. Так, ця дівчинка справді цікава, і я провів детальне дослідження. Я не виявив в її організмі наявності темної магії, чого я не очікував. Однак, — він зупинився на мить, глянувши на Арнестію, — вона страждає від ліконтропії. Якщо її навчити контролювати цей процес, то вона стане повністю безпечною для нашого світу.
Він звернувся до дівчинки, її темні очі зустріли його погляд, і він посміхнувся, немов з приємним подивом. Люціус спостерігав за ними, вражений, але і сповнений надії. Це була звістка, яку він так хотів почути.
— Я візьмуся за її виховання і буду відповідати за неї, — вигукнув Люціус, не стримуючи емоцій. Його слова звучали з впевненістю, яку він відчував у цей момент.
Суддя Дрог глянув на Люціуса, обмірковуючи його слова. У залі стало тихо. Потім суддя знову заговорив:
— Ну, якщо така людина, як ти, буде доглядати за цією дівчинкою, тоді я спокійний за її майбутнє. І спокійний за кожного, хто є в нашій цитаделі. — Він подивився на усіх присутніх і промовив: — Тому дівчинка передається під опіку Люціуса. Засідання закрито!
Всі присутні встали, і Люціус, почувши вирок, не стримав себе. Від радості він вигукнув:
— О так! — і, не чекаючи більше, побіг до Арнестії.
Всі очі були на ньому, але він не помічав нікого. Він відчував тільки її — ту маленьку дівчинку, яку він обіцяв захистити. Люціус підняв її на руки, і в його обличчі промайнув вираз щастя.
— Вітаю, маленька! Тебе у новій родині! — сказав він, усміхаючись і дивлячись в очі дівчинки.
Арнестія, зі сльозами на очах від щастя, обійняла його. В її обіймах Люціус відчув тепло і мир. Цей момент був для нього справжнім тріумфом, моментом, коли вся біль і сум залишилися позаду. Вони стали сім'єю, і це було важливіше за все на світі.