5. Розділ. Перший крок помсти.

Мор спостерігав, як на його олені, після вбивства білки, почали загоюватися рани, спричинені гниттям і самим кинжалом Мора. Ці рани здавалося, були не просто механічними пошкодженнями — вони мали зловісне походження, немов самі вони поглинали життєву енергію того, хто поранений.
— Ммм… дуже цікаво, — пробурмотів Мор, пильно дивлячись на свого демонічного оленя. — Напевно, він поглинає енергію вбитих істот, тим самим відновлюючи себе. Його рани загоюються, а він стає сильнішим.
Його погляд став ще більш зацікавленим, коли він помітив, як шкіра оленя затягувалась, ніби сама по собі, а спочатку синюваті пошкодження поволі зникали.
— Знову їсти хочу, — вимовив Мор з гіркотою, відчуваючи, як голод огортає його. І водночас він відчув відчайдушний страх перед їжею, адже минулого разу, коли він з'їв пацюка, його живіт болів цілий день і ніч, ніби всередині нього щось почало розкладатися.
Він задумався, намагаючись знайти рішення.
— Хм… — Мор поринув у глибокі роздуми. — А якщо змусити оленя полювати, як це робила моя мати? Щоб він кожної ночі виходив на полювання, вбивав і поглинав енергію вбитих істот, а частину цієї енергії віддавав мені? Тоді я не відчуватиму так часто цього жахливого голоду...
Мор підійшов до оленя, його очі м'яко блиснули в темряві лісу, коли він наблизився до свого створіння. Олень стояв, як заворожений, його чорні очі спостерігали за ним, а на спині тремтіли іскристі рани, що вже починали затягуватись. Його тварина була більше ніж просто звір — це був істота, що мала в собі силу темної магії, здатна поглинати енергію і ставати сильнішою.
— Біжи на полювання, вбивай живих істот, поглинай їхню енергію і частину віддавай мені, — сказав Мор, і його голос звучав переконливо, без вагань. Олень без жодного коливання повернувся і пішов в глибину лісу. Його ноги ковзали по землі, немов самі шляхи лісу вітали його, проводжаючи до нових жертв.
Мор залишився на місці, вдивляючись у темряву, де розчинявся силует його тварини. Вітер шурхотів у деревах, а десь у глибині лісу чути було перший крик тварини, коли олень знаходив свою здобич.
— А я за цей час почитаю, що там ще цікавого в блокноті, — промовив Мор, звертаючись сам до себе. Його рука автоматично потягнулася до маленького чорного блокнота, що завжди був під рукою. Він відкрив одну з сторінок, де були записані стародавні заклинання і роздуми про життя та смерть.
— Мені досі не віриться, що моя мати володіла такими заклинаннями... — промовив Мор, з відчуттям подиву, розгортаючи сторінки материного блокнота. Він знову натрапив на записи, що описували спотворення душ живих істот для того, щоб заволодіти їхнім розумом. Про демонічні мутації, які змушували тіла деформуватися: рости роги, кігті, а також змінювати структуру м'язів і кісток.
Мор уважно прочитував далі. У нього виникло відчуття, що ці записи не тільки теоретичні — вони мали практичне застосування.
— Мій олень поглинає життєву енергію... Тут про це нічого не написано, — з подивом пробурмотів він сам до себе, ледь помітно посмикуючи губи. "Але мутації все ж відбуваються", — подумав Мор, перегортаючи наступні сторінки, де описувалися ще більш моторошні ефекти таких процесів. — "У нього почали виростати якісь шипи на спині... ніби ріжки. Та й він сам після вбивства білки став якимось іншим..."
Раптом він почув скавуління вовків. Їхні голоси доносилися з далекої частини лісу, і Мор знову поринув у свої думки.
— Напевно, мій звір все ж вибрав жертву побільше, — усміхнувся Мор, коли усвідомив, що йому не варто було дивуватися: демонічний олень міг впоратися з будь-якою здобиччю, навіть такою великою, як вовк. Його сили зростали з кожним убивством.
Він ненадовго задумався, обираючи ім’я для свого оленя. Йому було цікаво, як ця істота змінюватиметься з часом і як виявляться інші її здібності. Оскільки він сам ще не знав, наскільки ця зміна суттєва, йому захотілося прив'язати до нього ім’я, яке б передавало суть його темної сили.
— Хм... Я думаю, йому слід дати ім’я... але яке? — сам собі запитав Мор, знову задумавшись. — Можливо, Лугрім? — промовив він, трохи відчуваючи себе невпевнено, але водночас з певним задоволенням. — Спитаю його, коли він повернеться.
В його голосі була присутня радість, але також і невидимий прихований страх — він не знав, що чекає його після того, як олень змінився, і чи зможе він контролювати ці мутації.
Через деякий час олень повернувся до Мора. Його роги були залиті темною кров'ю, яка ще не встигла висохнути. Вона стікала по їхніх краях, створюючи червоні патьоки, що контрастували з білим вітром, що приносив осінній холод. Кров була не тільки на рогах, але й на його зубах, і на обличчі. Було видно, що олень не просто знищував своїх жертв, він смачно пожирав їх. Декілька уламків шкіри, частини внутрішніх органів і рвані м'язи висіли на його морді, ніби він був під впливом невидимого демона, що змусив його стати істотою, якою він тепер був.
Олень підійшов до Мора, його рухи були плавними і грізними. Він опустив передні копита, якби не просто став перед ним, а виявив шану, поклоняючись. У цьому жесті не було страху чи підкорення — лише повага і звикання до своєї нової ролі. Мор відчув, як з оленя йде тепло, і та енергія, що витікала з нього, повільно, але вперто вбирала в себе біль і виснаження, що залишилися після лісових пригод. Його рани, порізи і синці, які він отримав від гілок, тертя, падінь у колючий кущ, почали загоюватися. Здивування від того, як швидко відновлюються його тканини, поєднувалося з відчуттям безпеки та відновленої сили.
— Я вже не відчуваю голоду! — вигукнув Мор, дивлячись на оленя з невимовним захопленням. Він простягнув руку і обережно погладив Лугріма по потилиці. Його пальці ковзали по слизькій, мокрій від крові шкірі. — Дуже дякую тобі, Лугрім!
Олень залишався мовчазним, без єдиної емоції на обличчі. Він просто чекав, слухаючи, поглядом спостерігаючи за Мором, готовий до наступного наказу. Його безмовність була одночасно і тривожною, і заворожуючою. Він ніби став частиною лісу, частиною темної сили, що охопила його.
— Можеш відпочити, ти добре справився з завданням. — Мор нахилився, погладив оленя по шиї і повільно відступив назад. — Молодець.
Олень не відповів, але його очі випромінювали відчуття задоволення від виконаної місії. Він слухняно почав рухатися за Мором, не вимовивши ані слова.
Коли настала ніч, Мор почав готуватися до сну, спостерігаючи за небом, що швидко темніло. Йому було дивно спостерігати за оленем, який, здається, став істотою, що злилася з лісом.
— Ах, так! Ти не проти, якщо я буду тебе називати Лугрім? — запитав Мор, не звертаючи уваги на відповідь, хоча й відчував, що олень не здатен відповісти. — Ну, думаю, ти не проти!
З посмішкою Мор додав:
— Я йду спати, а ти оберігай мене за цей час і полюй.
Олень без зайвих рухів повернувся до лісу, мов тінь, яка безшумно зникала в темряві. Мор знову звернув увагу на його фізичні зміни: шипи на спині стали більшими, їхні краї загострилися, а сама постава оленя ставала ще більш могутньою і грізною.
Засинаючи, Мор відчував, як його тіло розслабляється, але у свідомості все ще крутилися картини з того, що він бачив та відчував. І ось, коли він провалився в сон, йому знову здалося, що він став частиною лісу.
У його сні він біг через густі хащі лісу, ледь відчуваючи біль від ударів гілок по обличчю. Він відчував, як з кожним кроком наростає агресія, як серце наповнюється люттю, а шкіра починає пульсувати від напруги. В його жилах не залишилося нічого, крім жорстокості. Його ноги рухалися швидко, майже не торкаючись землі, і він почув звук: його ціль — стадо диких кіз. Тьмяне світло місяця пробивалося крізь дерева, і раптом перед ним виринула одна з них. Мор, або те, чим він був, мить ока схопив її, зірвав з землі і, не вагаючись, почав рвати її тіло. М'ясо рвалось з криками, кров бризкала навколо, а він відчував холодну насолоду від цього акта насильства. Це було не просто полювання, це була ненависть, що палає в його нутрі.
Раптово він прокинувся, весь у холодному поту, з серцем, що калатало в грудях. Вигукнувши, він сів на ліжку і озирнувся навколо.
— Що це було? — шепотів Мор, оглядаючи темряву лісу, який здавався таким реальним. — Присниться ж таке...
З його думок не виходила одна думка: чи не сталося щось з ним самим? Чи це була лише примара, чи вже частина його сутності?
Мор не зміг знайти спокій до самого ранку. Його розум був заповнений кошмарними образами видіння, які все ще мучили його. Сон став справжнім пеклом — спогади про полювання на тварин, те, як він розривав їх, як істота, що не має нічого спільного з людською природою. Мор прокидався в поті, відчуваючи в собі те саме тваринне бажання. Але чим більше він намагався відкинути ці думки, тим сильніше вони поверталися.
Коли перші промені сонця торкнулися вершечків дерев, а повітря стало прохолодним і свіжим, здавалося, що ліс лише чекає свого часу. З глибин темряви виникли дивні звуки: вітри тремтіли в гілках дерев, але цього разу в їхньому шелесті було щось інше — зловісне, немов сама земля готова була розірватися.
Мор вийшов на двір. Земля під ногами здригалася, наче невидимий велетень ступав через ліс. І тут він побачив Лугріма. Олень став значно більшим, темнішим, і його шкіра покривалася дивними спотвореннями, які надавали йому вигляду істоти з іншого світу. В його погляді не було страху чи турботи — лише безмежна відданість, готовність діяти.
Лугрім підійшов до Мора, і той відчув, як потужний потік життєвої енергії огортає його. Всі болі, що мучили його раніше, поступово відступали.
— Дякую, Лугрім, — тихо промовив Мор, відчуваючи спокій, який поступово наповнював його душу. — Я йду в ліс. Ти можеш відпочити.
Олень коротко кивнув головою, повертаючись до темного куточка двору, де він звик стояти. І хоч він не вимовив ані слова, Мор знав — Лугрім завжди буде поруч, готовий захистити в будь-який момент.
Мор вирушив у глибину лісу. Кроки на моховому покриві під ногами стали тихими й обережними. Ліс здавався живим, але не дружнім. Потріскування дерев, що рухалися під вітром, створювало відчуття, ніби хтось або щось спостерігає за ним з темряви, слідкує за кожним рухом.
Невдовзі він натрапив на перші ознаки того, що щось пішло не так. Вигляд мертвих тварин — розірваних, перемелених на шматки, залишав відчуття безглуздості й жаху. Це не була звичайна полювання чи війна тварин — це було щось значно більш потужне і невідоме. Тіла виглядали так, ніби їх розірвали не звірі, а сама природа, яка вийшла з-під контролю.
Коли він пройшов далі, ліс став густішим, а темрява — незбагненнішою. Вітер зрідка приносячи до нього дивні звуки, що нагадували голоси тварин, змінюючи їх до нечуваних для звичайних істот висот. Мор відчував, що навколо нього ставало тихо, але ця тиша була гнітючою, тяжкою, як перед бурею.
Мор вийшов на дорогу, на якій колись його сестра Арнестія, бачила тих чоловіків які образили його рідних. Пройшовши дальше по дорозі перед ним були будинки, і людей було дуже багато. Вони заповнювали весь простір, зливаючись у ту саму масу, яку він так ненавидів. Моментально у нього в голові знову з'явився голос матері:
— Люди — це зло! Вони кривдять!
Цей голос був здавалося настільки чітким, немов сама земля його породила. Це був страх і гнів, змішані в одному шепоті. Зі сльозами на очах, Мор різко розвернувся й побіг назад у ліс. Він не міг залишити це місце, де його родина пережила стільки болю.
— Люди! Це зло! — вигукував Мор, бігаючи серед дерев, поки не повернувся до своєї згорілої домівки. Кожен крок відгукувався болем у його серці. Чому їх так багато? Чому вони завжди шукають, щоб образити? Щоб забрати те, що не їхнє? Мозок Мора заповнився відчуттям безвиході, а думки йому ворушилися в голові, немов дика тварина, що безжально рветься на волю.
Коли він дістався до руїн, там де колись був його дім. Мор почав гукати свого звіра.
-Лугрім! Кричав з панікою Мор.
Лугрім повільно підійшов до нього, як тінь, готовий до битви.
-Ти мене захистиш? Криком наказував Мор. В той час Лугрім беземоційно дивився в глубину лісу.
Тим часом в селі Рогрів, що стояло на межі лісу, мисливці повернулися до старости. Вони несли жахливу звістку, яку не могли навіть зрозуміти до кінця.
— Старче! — вигукнув один із мисливців, абсолютно розгублений. — Вся звірина в лісі розірвана на шматки, навіть великі звірі!
— Може це вовки? — запитав старець, намагаючись знайти пояснення.
— Ні! — швидко заперечив мисливець. — Вовки не можуть так. Це щось велике, щось, що виходить за межі звичайного лісу. Не ведмідь і не звір. Щось більше.
Старець підняв погляд, вдивляючись у порожнечу перед собою.
— Жителі чули, як з лісі доносився звук. Він схожий на оленя, але таке відлуння, ніби цей олень розміром з будинок. Ми навіть чули, як він реве, мов великий звір.
Мисливці обмінялися поглядами. Вони знали, що якщо не діяти, їм доведеться платити за свою нерішучість дуже дорого.
— Нам потрібна ця їжа. Ми підемо в ліс, що б там не було! — заявив один із мисливців, вирішуючи розв'язувати цю проблему до кінця.
— Родрік... бережи себе. — промовив старець із відчутним страхом у голосі.
Ліс стискався навколо, мов жива істота, готова поглинути все, що наважиться стати її частиною.
Коли ночі на землю опустилась темрява, Мор сидів на колінах. Він відкрив блокнот своєї Мами, перегортаючи сторінки, на яких були замітки, записи, мудрість, яку вона передала, поки була жива. Кожна з цих слів була теплом, що огортало його серце, хоча біль від втрати матері досі не відступав.
Але коли він дійшов до останніх сторінок, його увагу привернула маленька карта. Це була карта того самого лісу, де він жив — і того села, яке він побачив вдень. Але одна точка на карті була виділена. Помітивши її, Мор відчув, як серце забилось швидше, наче в цьому місці криється щось важливе. Він не міг зрозуміти, що саме, але відчував, що ця відмітка могла дати йому відповіді.
— Хм... цікаво, що там... може, ще якісь речі мами? — подумав він, нервово перевертаючи карту в руках. — Може, це те, що зробить мене сильнішим?
Як тільки ці слова промайнули в голові Мора, його думки різко перервав голос.
— Хлопчику, що ти тут робиш? — це був низький, чоловічий голос, що розрізав тишу ночі.
Мор здригнувся, серце знову заштовхало в грудях. Він підняв очі й побачив чотирьох чоловіків. Їхні фігури виглядали неприємно знайомими — це були мисливці з Рогріву. Чоловіки, які з'являлися в його спогадах як тіні зла, тепер стояли прямо перед ним.
— Ні! Ні! Ні! — закричав Мор, зриваючи себе з місця. Його голос був наповнений глибоким, дитячим страхом. Він знову відчув, як в його серці оживає спогад про вбивство родини, коли чоловіки насміхались і вбивали все живе. Стільки болю, стільки ненависті і безсилля — все це зараз повернулося.
— Не чіпайте мене! — схлипнув Мор, відчуваючи, як паніка заповнює його тіло. Він не міг зупинитись. — Лугрім! Лугрім, рятуй мене!
Чоловіки, що стояли перед ним, лише наближалися, не помічаючи чи не хотіли помітити того страху, що розцвітав в очах хлопця. Лише один з них, Родрік, зробив крок уперед, намагаючись заспокоїти Мора.
— Тихо, все добре! Ми тебе відведемо додому! — сказав він, голос був глибоким, але Мор не міг його слухати. Він не міг зупинити страх, що душив його, як сталева рука.
— Родрік! Він якийсь дивний! — сказав інший мисливець, голосом, сповненим недовіри.
— Він просто зляканий! — відповів Родрік, намагаючись наблизитись. — Все буде добре.
Але Мор не чув. Його розум заповнювався тільки однією думкою: "Вони хочуть мене скривдити. Вони все зруйнують!"
— Лугрім! Лугрім! — кричав він зі всіх сил, в очах блискали сльози, а в голосі паніка була такою, що її можна було б почути в кожному слові.
Тільки тоді, коли він обернувся до лісу, стало відчутно, як земля під ним задерев’яніла і затремтіла. Вітер раптово змінився. Повіяло холодом, який не був звичайним, а смертельним. Ліс здригався, ніби сам мав щось поховати під своїми коренями.
— Ви це відчуваєте? — прошепотів Родрік, намагаючись стримати тривогу в голосі.
І всі вони замовкли, прислухаючись до цього невідворотного тремтіння, що поступово наростало.
— Так, щось наближається. — відповів один з мисливців, очі його розширились, а відчуття того, що «нечисть» ось-ось вирветься на свободу, стало все сильніше.
— Лугрім... — знову вимовив Мор, голос його був здавленим, але відчутним, як глибокий поклик до темряви.
Раптом дерева перед ним заворушились. Ліс заговорив, але не своїм звичним голосом. Це була глибока, жахлива тиша, після якої з'явився Лугрім.
Мор побачив, як величезний оленячий звір, що був більший за будинок, виходить із темряви, його спина була покрита жахливими шипами, а навколо нього повисла зловісна аура. Тінь Лугріма накривала землю, і звір був такий великий, що здавався самим лісом, зібраним у єдину істоту. Очі Лугріма палають червоним вогнем, і його роги наводили жах на мисливців.
— Це що таке?! — вигукнув один з мисливців, голос його здавався порожнім і тремтячим, ніби все, що він бачив, перевищувало межі людських можливостей.
— О Творець... — вимовив Родрік, і його обличчя стало білим, як смерть, коли він зрозумів, що навіть найкраща зброя не допоможе в боротьбі з таким створінням.
— Знищити їх! — кричав Мор. Його голос був сповнений жорстокої рішучості.
Лугрім не вагався. Він ринувся вперед, і земля здригнулась під його ногами, коли його величезні копита стискали землю. Тварина напала без жалю, її рухи були миттєвими і точними. З її спини вирвались шипи, і перший мисливець, що стояв найближче, не встиг навіть зробити крок назад — Лугрім розірвав його, як іграшку. Крики лунали в лісі, і для Мора це було схоже на музику помсти, що вивільнялась з його нутра.
— Так їм кривдникам! — тихо прошепотів Мор, стоячи в стороні, намагаючись не дивитися, як його захисник знищує ворогів.
Родрік кинувся в ліс, рухаючись до села. Його серце билося, як скажене, а ноги майже не слухались. Він чув, як хтось ще з його друзів кричав, і звук, що виходив із темряви, був схожий на розривання людської плоті.
— Тікайте! — викрикнув Родрік своїм товаришам. Він мчав, але ззаду його наздоганяли страх і жах, які ставали дедалі сильнішими. Тіла його товаришів розривались і висипались на землю, ніби іграшки під величезними лапами.
Родрік почув останні крики своїх друзів, коли Лугрім досягнув їх. Далі було лише тло туманного лісу, де смерть ставала безупинною і безжальною.
Мор дивився на Лугріма підійшовши до нього і промовив.
-Вони нам не дадуть життя! -Їх потрібно знищити ходи замною! Наказав Мор Лугріму, направляючись в сторону села. Родрік біг зі всіг ніг, все ж таки він вибіг з лісу і побачив будинки свого селища, і рушив прямо до нього. 
-Люди! -Люди! Кричав Родріг. Монстер в лісі треба тікати! -Тікайте! Мор також вийшов з лісу за ним йшов Лугрім слід в слід за Мором.
-Он будинки та люди, знищ тут все! наказав зі злістю Мор. Лугрім рушив прямо до будинків.
-Тікайте! родріг почув як трясеться земля, всі жителі в будинках відчули як все тремтить ніби землетрус. 
Мор стояв на краю села, його очі були сповнені злісного блиску, коли він глянув на Лугріма. Земля навколо почала тремтіти від потужності, яку випромінював його звір. Лугрім, величезне і страшне створіння, не звертаючи уваги на будь-які перешкоди, рушив уперед, і кожен його крок розривав тишу.
З будинків села лунав крик жаху, коли земля здригалася від наближення Лугріма. Він пройшов через ворота, і з його величезних копит зривалися уламки дерев’яних конструкцій. Від кожного руху Лугрім піднімав хмари пилу, і село наповнювалося звуками, що нагадували рик бурі.
Лугрім рухався, залишаючи за собою спустошення. З кожним його кроком будівлі тріщали, дахи падали, а вікна вибухали, ніби самі їхні стіни не могли витримати величезної сили, що приходила з лісу. Люди вибігали з будинків, кинулися в різні напрямки, але їхні спроби втекти були марними — земля тряслася, а звір, як чорна тінь, наступав за ними і розривав жителів цього уже проклятого селища.
Мор йшов слідом, спостерігаючи за хаосом, що вирував навколо. Його серце билося швидше, а думки наповнювала гнівна рішучість. «Цей світ, ці люди, не повинні мати влади над нами!» — думав він. Лугрім підійшов до площі, де були найбільші будівлі, і почав штовхати їх своїми величезними рогами. Стіни розсипались під тиском, і все, що залишалося від села — це уламки й пустота.
З кожним моментом село ставало все більше і більше непізнаваним. Те, що ще недавно було домом для людей, тепер було місцем розрухи та тіні. Лугрім не зупинявся. Він прокладав собі шлях через будинки, розриваючи людей та розчавлюючи їх своїми копитами, його рев лунав, як буря, а кожен його крок додавав нові тріщини в землю.
Мор, що йшов поруч з ним, відчував, як темна енергія, яку він колись пізнав разом з Лугрімом, зараз повністю поглинула цей світ. Земля відгукувалась на кожен крок звіра, а хаос, що спричиняв Лугрім, нагадував кінець світу, який наближався до людей.