Люціус і його вірні воїни йшли вже другий день, майже не спочиваючи, прямують до святої цитаделі. Їхні стопи невпинно топтали шлях, а попереду все ще були десятки миль, покритих темними лісами та горами. І ось, коли сонце почало заходити за обрієм, раптово роздався крик.
— Ей, ви! — прокричав чоловік у латній броні. За ним стояло до десяти людей, озброєних списами та сокирами, готових до будь-якої небезпеки.
— Так, слухаємо, — спокійно відповів Люціус, не відводячи погляду від незнайомців.
Один із воїнів, наблизившись до Люціуса, тихо прошепотів:
— Люціус, ми вже перейшли кордон Грімдалю.
— Так, це їхні прикордонні воїни, — посміхнувся Люціус, спостерігаючи за їхніми рухами.
Тим часом чоловік у латах, що виглядав як лідер, похмуро підійшов до Люціуса і запитав:
— Хто ви такі і куди йдете?
— Ми із святої цитаделі, полювали на відьму у лісах Рогреву, — відповів Люціус, не втрачуючи впевненості.
Воїн поглянув на ланцюги, що оточували молоду дівчину, яка йшла з ними, і запитав з підозрою:
— А що це у вас за дівчина в ланцюгах?
— Ми ведемо її до цитаделі на суд, — спокійно пояснив Люціус, продовжуючи дивитися на чоловіка. — А ви хто такі? — додав він, кидаючи короткий, провокативний погляд. — Не воїни Грімдалю, часом?
Чоловік застиг на мить, а потім, злегка поклавши руку на меч, спокійно відповів:
— Так, я воїначальник прикордонних стражів Грімдалю, Раймонд Ворітель.
— А я Люціус, паладін святої цитаделі, — посміхнувся Люціус. — Бачу, у вашому замку не все гаразд, раз прикордонна стража з списами та сокирами. — Насмішка в його голосі була помітною.
Раймонд знервовано знизив брови і з темним поглядом відповів:
— Як ти смієш так зі мною розмовляти, паладіне?
Люціус, не збентежений, продовжив спокійно:
— Я не погрожую, просто констатую факт.
— Слідкуй за своїм язиком! — грізно погрозив Раймонд.
— Так, звичайно, — знову усміхнувся Люціус, не приховуючи своєї іронії.
Раймонд, схоже, вирішив перехопити ініціативу і запитав, втім, із сумнівом:
— Ви вб'єте цю дівчинку?
Люціус, з жалем в очах, відповів:— Ні, відбудеться суд, і я зроблю все, щоб з нею було все добре.
Я на це надіюся, — відповів Раймонд із суворістю, що звучала в кожному слові. — Не хочеться вірити, що свята цитадель може стратити дітей.
Його погляд був холодний і насторожений, але Люціус відчув, що в цих словах є щось більше, ніж просто сумнів. Це було щось на зразок страху — страху перед тим, що може статися, якщо правда про їхню мету стане очевидною.
— Все, вирушаємо, — коротко сказав Люціус, не змінюючи виразу обличчя. — Прощавайте.
— Бувай, паладіне, — сказав Раймонд, його голос не змінився, але в очах читався сумнів.
Люціус не відповів. Він розвернувся і, кивнувши своїм воїнам, рушив у дорогу. Їхні кроки відлунювали в тиші. Вітер майже не дихав, і тільки глухий шум підбитих під ногами гілок нагадував про присутність світу навколо.
Ще один день безперервної подорожі. Їхні м'язи боліли, а очі вже заплющувалися від втоми, але вони не могли зупинитися. Лише ввечері, коли вечірнє сонце падало в обрій, вони досягли розвалин старого форту. Порослі мохом камені і похмурі силуети залишків стін як мовчазні свідки минулих битв і трагедій стояли перед ними. Це місце не віщувало нічого доброго, але на це вони й не сподівались.
— Так, привал! Завтра ми вже вдома, — виголосив Люціус, відчуваючи, як його тіло нарешті просить відпочинку. — Відпочивайте, хлопці!
— Слухаємось! — відповіли воїни майже хором, розслабляючись, як тільки зняли важкі обладунки.
Люціус не відразу зупинився, а стояв, пильно вдивляючись у далечінь, наче чекаючи чогось чи когось. Згодом він підійшов до Арнестії і, не кажучи ні слова, прив'язав її ланцюгами до дерева. Його руки працювали швидко й вправно, але в кожному русі було щось важке, що відбивалося в його очах.
— Не затісно? — запитав він тихо, ковзаючи поглядом по її обличчю.
— Ні, — відповіла вона, і це було перше її слово за весь день. Її голос був тихим, але в ньому лунав біль. Але Люціус почув в ньому щось більше — надію.
Серце його здригнулося, і він ледь помітно усміхнувся. Він не зміг не відчути цього маленького, але важливого прогресу. Тепер у нього було більше підстав вірити, що він може врятувати цю дівчину. Що, можливо, вона ще не втрачена.
— Ще не все втрачено, — прошепотів він собі під носа, обережно погладжуючи ланцюг. — Дівчинку ще можна врятувати.
Тим часом, тихо і непомітно, до Люціуса підійшов Еней. Його рухи були повільними, мовчазними, як у того, хто бореться з власними думками.
— Люціус! — звернувся він, і в його голосі була щось незвичайне — сум і щирість одночасно.
Люціус повернувся і, дивлячись в очі хлопцеві, коротко кивнув:
— Так, синку. — Його голос був спокійний, але в ньому відчувався холодний привіт, як у тієї людини, яка вже пережила багато.
— Я хочу вибачитись за те, що сталося... — голос Енея затремтів на мить, а його погляд опустився вниз, немов він був не в змозі дивитися Люціусу в очі.
Люціус тихо зітхнув і піднявся. Не поспішаючи, підійшов до нього, і між ними розцвіло мовчання. Люціус вивільнив одну руку і поклав її на плече хлопця.
— Все добре, — сказав він м’яко, але твердо, — головне, що ти це зрозумів.
— Я ще не готовий, — з тяжким подихом сказав Еней. — Я не знаю, чи я зможу... пережити це.
Люціус затримав погляд на ньому. Зрозуміло, що він має справу з хлопцем, для якого ці випробування були новими і надзвичайно важкими. Люціус знову зітхнув, але в його очах не було жалю, лише розуміння.
— Ні, хлопче, — сказав він, його голос був спокійним, але від нього йшла незриму сила. — Ти це сам маєш зрозуміти. У битвах ми можемо втратити всіх своїх друзів і рідних. Але навіть після цього ти маєш продовжувати битися. Маєш зберігати розум і силу, навіть коли весь світ здається на твоєму боці.
Еней не відповів відразу. Він лише стояв, мовчки дивлячись на Люціуса, як ніби відчував кожне слово, що було сказано. Потім він усміхнувся — невелика, але щира усмішка, від якої Люціус відчув, що цей хлопець почав розуміти, що справжня сила полягає не лише в мечах.
— Я зрозумів, — сказав він із тихою, але впертою посмішкою. Потім він розвернувся і пішов, залишаючи Люціуса на самоті зі своїми думками.
Тільки-но сонце піднялося на небосхил, Люціус і його воїни вирушили в дорогу. Спочатку світло було м'яким і приглушеним, але з кожним кроком воїни все більше відчували, як земля під ногами стає ріднішою. Ще півдня вони йшли, крокуючи через широкі поля і густі ліси, поки нарешті не побачили перед собою величну постать святої цитаделі, яка здавалася неприступною й величною, як сама гора.
— Нарешті! Ми вдома, хлопці! — вигукнув Люціус, розгортаючи руки, ніби обіймаючи все, що було навколо.
Воїни з радістю затанцювали від щастя, усміхаючись і відчуваючи полегшення від тривалої подорожі. Їхні серця, здавалося, нарешті знайшли спокій. Але не всі ділилися цією радістю. Елей, у якого на обличчі не було й тіні усмішки, стискав зуби, знаючи, що в цитаделі на нього чекає не просте завданнямати: мати його друга Рона, не знала про долю свого сина, і це обтяжувало його душу.
— Люціус! Що ми скажемо Мамі Рона? — нестримно запитав він, дивлячись на старшого воїна.
Люціус глибоко зітхнув, відчуваючи важкість у серці, і відповів, не дивлячись на нього:
— Я буду говорити. Ви не втручайтеся. — Його голос звучав важко, і в ньому відчувалася якась неприязнь до самого себе за те, що він знову мав стати посередником у трагедії.
Група продовжила шлях, і коли вони підійшли до величних воріт цитаделі, Люціус побачив здивування в очах Арнестії. Вона, здається, не могла повірити в масштаби побаченого — колосальні кам'яні стіни, високі вежі, численні люди на вулицях. Це місце було для неї абсолютно чужим.
— Як тобі, дівчинко? — запитав Люціус, побачивши її здивований погляд.
Арнестія підняла голову і, розглядаючи велику цитадель, нарешті сказала, трохи вражено:
— Це ваш дім? — У її голосі звучала невимовне захоплення.
— Так, ми тут живемо, — усміхнувся Люціус, і в його очах промайнула певна гордість за місце, яке стало для нього рідним.
Коли вони наблизилися до воріт цитаделі, стражі, побачивши Люціуса, одразу схилили голови і, без жодних запитань, відчинили ворота. Це була не просто формальність — повага до нього була беззаперечною, адже Люціус був не просто воїном, а паладином святині.
Вхід до цитаделі вражав. Вулиці були заповнені людьми, деякі поспішали, інші зупинялися, щоб привітати Люціуса. Але для Арнестії це було справжнє відкриття. Вона дивилася навколо себе з захопленням. Великі будинки, з витонченими арками та білосніжними фасадами, зустрічали її погляд. Людей було багато, мирні жителі і воїни, що йшли своїми справами.
Несподівано її погляд зупинився на групі чоловіків, які тренувалися неподалік. Вони носили світлі обладунки, а деякі з них мали білі капюшони, під якими було важко розпізнати їхні обличчя. Всі вони виглядали, як одне ціле — потужне, злагоджене братство. Вони билися з мечами, їхні рухи були швидкими і точними, кожен удар — бездоганно витончений.
— Хто ці люди? — запитала Арнестія.
— Це лицарі небес, — відповів Люціус, гордо дивлячись на тренування. — Вони присвятили своє життя служінню та захисту цієї святині. Їхнє завдання — бути готовими до будь-якої загрози.
— Але чому вони так багато тренуються? — запитала вона, все ще не розуміючи.
— Щоб бути готовими, коли з'явиться загроза демонів, — сказав Люціус з гордістю, його голос наповнився не лише впевненістю, а й захопленням. — Вони повинні бути готові до вогню, крові і війни. Це їхній шлях.
Тим часом Еней, не витримавши тиші, звернувся до Люціуса:
— То я йду до командувача?
— Так, біжи, — коротко відповів Люціус, кидаючи йому кивок головою.
До них на зустріч вибігла жінка. Вона бігла, наче вітер, її обличчя було поблідле від тривоги, а очі — розпачливо шукаючі. Вона не бачила нічого, крім своєї мети: знайти сина. Люціус мовчки спостерігав за тим, як жінка, ніби нічого не помічаючи навколо, шукала його поглядом, хапала кожну постать, сподіваючись побачити серед них знайомі риси Рона.
Воїни, помітивши, що сталося, зупинилися. Люціус, дивлячись на цю сцену, повільно обернувся до своїх людей.
— Так, хлопці, ви вільні, — його голос звучав без емоцій, мов важкий камінь, що падає в воду, але в серці не залишає жодного відлуння. — Можете йти до своїх сімей.
Воїни, не питаючи, що сталося, розійшлися, але в них було видно, що жоден не хотів залишатися тут. Тільки Елей, не відриваючи погляду від Люціуса, повільно пішов разом з іншими, знаючи, що йому також належить зустріч із своєю матір'ю.
А жінка все ще стояла, її очі несамовито металися від обличчя до обличчя, шукаючи серед знайомих осіб того, кого вже ніколи не побачить. Її губи тремтіли, а очі — запитуючи, сподіваючись на відповідь, яка не прийде.
Люціус підійшов до неї, але його кроки були важкими, мов камінь у воді. Він вже знав, що зараз буде сказано. І те, що він має сказати, обірве її надії, як гострий меч.
— Адель, я маю що сказати, — його голос звучав глухо, майже невідчутно, з глибоким сумом, який пронизував кожне слово.
Вона повернулася до нього, її очі блиснули радістю — такою нетерплячою, такою наївною. Вона хоче чути тільки одне — що її син скоро повернеться додому, що все буде добре.
— Люціус, Рон зараз прийде? — запитала вона, її погляд був настільки відкритим і повним надії, що навіть небо здавалося б'є від її безмежної віри.
Люціус не відповів одразу. Він відвів погляд, поглядаючи в землю, його губи тремтіли від важкого мовчання. Він відчував, як серце стискається від того, що йому доведеться сказати.
— Люціус! Де мій син? — Жінка підвищила голос, її слова линули в повітря, і все довкола неначе завмерло в тій тиші. Вона була готова до будь-якої відповіді, але не до цієї. Вона не могла повірити, що це можливо.
Люціус опустив руку, і її погляд упав на кольцо, яке він тримав в руці. Це було кільце Рона — єдине, що залишилося від нього. Він забрав його з тіла сина, коли той загинув, і тепер воно стало його єдиною пам’яттю про нього.
— Адель, мені дуже шкода... — почав він, і здавалося, що кожне слово дається йому з боєм. — Я не вберіг хлопця. Я не зміг...
Вона подивилася на нього, і в її очах блиснула найгірша з усіх можливих емоцій — не страх, не сум, а розчарування. Її серце тріснуло від того, що сталося. Усе, чого вона боялася, здійснилося.
— Що з ним? Люціус! Що з ним?! — її голос став все голоснішим, її слова розривали тишу, мов останні крики до небес. Вона впала на коліна, її обличчя перекривалося сльозами, і вона схопила свої руки, ніби намагаючись зібрати розсипану надію, але все було марно. — О, творець! Мій рідненький син! Мій маленький Рон...
Люціус стояв, дивлячись на неї серйозним обличчям. Але в його серці розривалася щось дуже глибоке — щось болісне і важке. Йому було боляче бачити її такою. Він так хотів би повернути час назад, щоб змінити все, але він знав: це неможливо.
— Ти говорив, що все зло вже знищили! — вигукнула вона крізь сльози. — Ти казав, що ці чудовиська більше не нападатимуть! Ти казав, що з моїм сином все буде добре! Ти обманув мене! Обманув мене!
Слово за словом, її крики ставали все більшими, її голосом лунала не тільки біль, але й злість. Вона була зла на всіх — на нього, на себе, на цей світ.
— Я розслабився... — його голос був майже шепотом, але в ньому була така гіркота, що вона майже фізично відчувалася в повітрі. — Я розслабився, і це коштувало йому життям. Я собі це ніколи не пробачу, Адель.
З цими словами Люціус повільно розвернувся і взяв ланцюг, до якого була прив'язана Арнестія і вирушив до святині. Його рухи були важкими, а серце розривалося. Він почув, як Адель, все ще сидячи на колінах, ридає. Її крики пронизували його душу, і йому здавалось, що він більше не витримає. Але він продовжував йти, знаючи, що перед ним ще багато доріг, але всі вони ведуть тільки до болю.
Йдучи, він почув, як її ридання стають все тихішими. І лише тоді він зрозумів, що, навіть якщо він буде жити ще сто років, це сумне розчарування та біль залишаться з ним назавжди.
Йдучи до святині, Арнестія раптом зупинилася і, схиливши голову, запитала, ніби це було останнє питання, на яке вона могла знайти відповідь.
— Той хлопець був її сином?
Люціус, не в змозі подивитися їй в очі, тихо відповів, наче кожне слово відривалося від нього, мов важкий камінь:
— Так, той хлопець.
Тиша заповнила простір між ними, і навіть вітер, здається, став тихішим, коли Арнестія, ще більше схиливши голову, сумно запитала:
— Його вбила моя Мама?
Люціус почув, як її голос здригається, і серце стиснулося від болю, що відлунював у кожному її слові. Він не міг втекти від цієї правди, яку вона вже знала, і яка ставала ще важчою для обох.
— Так... — вимовив він, і це слово вийшло з його вуст, наче вирване з самого глибинного болю його душі.
Арнестія ще більше згорбилася, і очі її наповнилися сльозами. Вона запитала, і кожне її слово було схоже на удар молотом по його серцю:
— Але чому тоді ви бігли за мною? Чому ти образив мою Маму та Тата?
Сльози котилися з її очей, і це було більше, ніж просто біль. Вона була розчавлена, її світ, все, що вона знала, усе, до чого вона прагнула, раптово переверталося. Вона була дитиною, і навіть якщо вона не могла цього пояснити, вона відчувала, що щось дуже важливе змінилося, і не на її користь. Її маленьке серце не могло це зрозуміти.
Люціус відчув, як у ньому все рветься. Це питання стало для нього останньою краплею. Він не міг стриматися більше. У його грудях нарешті прорвався біль, яким він мучився з того часу, як зробив цей вибір, і він вигукнув, мов здичавілий:
— Бо твоя мати була відьмою! Вона вбивала цілі сім'ї! Вона забирала малих дітей прямо з ліжечка, витягувала їх і рвала на шматки! Я не міг її залишити живою! Мусив її зупинити — це був мій обов'язок!
Його слова вибухнули, немов грім вночі, і він сам відчув, як цей крик розриває його на частини. Люціус згорнувся, наче намагаючись втекти від самого себе, його голос став гірким, немов отрута.
— Я мусив! Це був мій обов'язок! — повторював він, немов намагаючись переконати самого себе, що його вчинок був справедливим.
— Моя мати не могла таке робити! — із риданням промовляла Арнестія, тримаючи голову в руках. Її голос звучав, як розбитий дзвін, і Люціус відчував, як кожне її слово проникає в його серце, мов отрута.
— Не могла, кажеш? — його голос став холодним, немов лезо ножа. Він почав говорити тихо, але з кожним словом його гнів наростав. — Тоді розкажи мені, чим ви харчувалися?
Він дивився на неї, її сльози, її безпорадність. Він бачив перед собою маленьку, по суті невинну дівчинку, але розумів, що її матір була чимось жахливим. Своїми діями вона лишила Арнестії незбагненне горе. Люціус не міг приглушити цей біль, навіть якщо він намагався.
— Вона приносила нам їжу кожного вечора, — відповіла Арнестія, її голос затремтів від сліз.
Люціус вдивився в її очі, шукаючи хоч якусь ознаку брехні, але не знайшов її. Тому без вагань продовжив:
— Дай вгадаю… Просто м'ясо? Ти ніколи не бачила саму здобич? — його голос поступово ставав гіршим, немов хтось прокидався в ньому, що не давало йому спокою.
Арнестія, наче від удару, застигла на місці. Її очі заблищали від жаху, і вона тихо прошепотіла:
— Так! Тільки м'ясо...
— О, творець! — Люціус вигукнув, і в його голосі була вся гіркота світу. Він закрив обличчя руками, намагаючись затулити роздираючий біль, який був, як розрив у його душі. «Як я міг? Як я не зрозумів?» — питав він себе.
Арнестія знову розплакалася, її сльози лилися, як річка, але цього разу Люціус не відвернувся. Його серце розривалося від того, що він чув. Він побачив, як в її очах змішувалися жах і біль, і чомусь це було ще важче, ніж все, що він пережив.
Він не витримав більше і, піднявши руку, ніжно обійняв її, ніби шукаючи якогось рятунку для себе, так само, як і для неї.
— Тихо... все добре, не плач, — намагався заспокоїти він, хоча його власний голос тримався на межі. Йому було важко вимовляти ці слова, бо він сам не вірив у них. Як міг він заспокоїти когось, коли його власний світ руйнувався?
Але Арнестія ридала, і це розривало його. Він не знав, як їй допомогти, і це відчуття безсилля було ще страшніше за будь-який бій. Вона вигукувала:
— Тепер мене вб'ють, як і мою маму? Я чудовисько?
Люціус дивився на її обличчя, і в ньому прокинулася лють до всього, що стало причиною цієї трагедії. Він стискав зуби, але його голос залишався спокійним, навіть якщо в ньому відчувався ледь стримуваний біль:
— Ні! Ні, тебе більше ніхто не зачепить. Обіцяю, я не дам тебе вбити. Ти більше не одна.
І ці слова стали, як м'яке тепло, що проходило крізь Арнестію, даючи їй якусь надію, хоч і маленьку. Вона обійняла його, пригортаючись до його грудей, і він відчув, як її тіло тремтить від сліз. Тепло її рук, її довіра — усе це було для Люціуса незвичайним і відчайдушно важливим.
Він відповів на її обійми, і це було більше, ніж просто фізичний контакт. Це було відчуття захисту, якого він ніколи не міг дати самому собі, але яке тепер міг дати їй.
— Як тебе звати? — запитав він тихо, наче це була остання річ, яку він мав зробити, щоб відчути знову якийсь сенс у всьому.
— Я Арнестія, — відповіла вона, дивлячись на нього, і її голос став трохи спокійнішим, хоч ще й тремтів від залишкової тривоги.
— Я Люціус, — відповів він, і на його обличчі з'явилася м’яка, лагідна усмішка, яка була рідкісною для нього.
— Я знаю. Чула, як воїни до тебе зверталися, — додала вона, і в її словах вже не було того жаху, як раніше.
Люціус зняв ланцюг, яким була прив'язана Арнестія. Він знав, що її чекає ще не одна біда, ще не одне випробування. Святиня була близько, і хоча він готовий був віддати їй усе, аби врятувати, він розумів, що і цього може бути недостатньо.
— Арнестія, нам потрібно йти в святиню, — сказав він, намагаючись говорити з якомога більше спокою. — Там я представлю тебе нашим друзям.
Люціус відчував важку ношу на своїх плечах, розуміючи, що не зможе захистити її від всіх можливих наслідків. Архієпископ, мабуть, відправить її на суд, де вона може бути страчена. Але, намагаючись не видавати своїх переживань, він промовив:
— Це важливий крок для тебе, Арнестія. Але я обіцяю — я буду поряд, скільки зможу.
— Так, звичайно, — знову з усмішкою відповіла вона, хоч у її очах була ще тінь страху.
Але Люціус вже знав — цієї маленької дівчинки більше не торкнеться нічия рука. Що б не сталося в святині, він зробить усе можливе, щоб врятувати її.
#473 в Фентезі
#70 в Бойове фентезі
#20 в Містика/Жахи
демони та янголи, лицарі та магія, жахи та загадковість подій
Відредаговано: 29.11.2024