3. Розліл. Демонічний звір Мора.

Як же болить! – майже кричав Мор, затискаючи зуби, його голос був спотворений від муки. – Я ж просто їсти хотів, і все! За що мені це?
Він упав на землю, його тіло тремтіло від болю. Схопившись руками за живіт, Мор корчився, намагаючись впоратися з нестерпним дискомфортом.
-Треба було того пацюка на багатті підсмажити... Чому я не подумав про це раніше? – його слова були заглушені через стиснуті зуби, але від них не ставало менше болю. – Чому я не зміг передбачити це, чому?!
Темрява ночі огортала його, тільки слабке світло зорі пробивалося крізь пориви холодного вітру. Саме в цю ніч його світ змінився назавжди, саме тоді коли сивий чоловік вбив його маму та всіх рідних. І саме в цей момент він відчув, як болить не тільки тіло, а й душа.
Ранок прийшов, але біль, що терзала його до ночі, майже минула. Мор повільно розплющив очі, оглядаючи навколишній світ, який наче став незнайомим.
-Я живий? – ледве прошепотів він, оглядаючи своє тіло. – Чому я живий? Якщо так боліло, то чому біль раптово зник?
Він не міг зрозуміти, що сталося. Його думки були хаотичні, але почуття полегшення переважали. Як би там не було, він відчув полегшення, що біль більше не мучить його.
Залишивши ці питання в голові, Мор підійшов до попелища, де колись горіли залишки його сім'ї. В очах палав гнів, а голос прозвучав твердо, як ніколи.
Я помщуся. Я зроблю все, щоб вони відчули хоч частину того, що пережив я. – Його слова були повні рішучості та люті. – Вони за все заплатять.
Мор підійшов до попелища свого спаленого будинку, мовчки спостерігаючи за руїнами, що залишилися від його колишнього життя. Він ступив на те місце, де колись були стіни, що оберталися теплом і світлом, де щасливі моменти, можливо, здавалася, ніколи не закінчуватимуться. Але зараз, в цю порожнечу, нічого не залишилося, окрім попелу та згарища.
Зайшовши в середину, Мор став на коліна серед розкиданих уламків, його очі поривалися до кожного шматочка, що колись був частиною його дому. Його розум шукав спогади про світле і добре минуле, коли все здавалося таким безтурботним. Але тепер він бачив тільки руїни, тільки чорний попіл, що заповнив простір, замінивши все, що було дорогим і важливим.
Мор пройшов до кімнати батьків. Як тільки він ступив на поріг, його погляд зупинився на тому, що залишилося від підлоги – велика прогоріла діра, яка виглядала, немов у ній проросла сама смерть. Крок за кроком Мор наблизився до цієї діри, в його серці був неспокій. І він знайшов: серед пилу і попелу – схованку, в яку колись, мабуть, хтось заклав щось важливе.
Мор витягнув з-під уламків два предмети. Перший був блокнот. На ньому можна було побачити темні сліди, ніби він пролежав тут багато років, покритий пилом і брудом. Другий – амулет, який виблискував темним світлом, переливаючись з білими кристалами в центрі. Він здивовано розглянув амулет, але одразу відчув його силу.
– Чому він був захований? – з цікавістю промовив Мор, відчуваючи, що цей предмет має в собі щось більше, ніж просто реліквія. Він взяв їх, відчуваючи, як його серце б'ється швидше, наче перед тим, як вперше зустріти щось невідоме.
Відкривши блокнот, Мор побачив записи, зроблені його мамою. Він відчув дивне тепло від цих слів, яке супроводжувало його в дитинстві, коли вона навчала його читати і писати. Він згадав, як йому було всього сім років, а мати сиділа поруч, терпляче допомагаючи освоювати літери. Але тепер це вже не було таким безпечним і простим. Читання цього блокноту викликало у нього відчуття чогось темного і незрозумілого.
Записи виявилися темними заклинаннями. У них йшлося про здатність завдавати мук живим створінням лише силою думки, підкоряти волю інших істот. Мор відчував, як ці слова, що колись мали для нього нейтральний зміст, тепер видавалися чимось страшним. Якби він міг зупинитися, можливо, він би не став читати далі. Але його погляд не міг відірватися від слів, а його рука вже тягнулася за амулетом.
Про нього йшлося в одному з останніх записів: цей амулет був в'язницею для душ, що дає їхньому власникові надзвичайну владу, змушуючи живі істоти підкорятися йому.
Мор не міг зупинити себе. Його пальці обережно наділи амулет на шию, і в ту ж мить його тіло охопила темна енергія. Вона проникала в кожну клітину його тіла, огортала кожну частину його єства, наче чорнота, що забирає все живе навколо. І хоча це було страшно, Мор відчув, як його серце б'ється сильніше. Він знайшов свою силу.
– Цей амулет дає величезну силу, – прошепотів він, відчуваючи, як темна енергія проникає в нього. – Тепер я зможу помститися.
– Мені потрібно все вивчити! – із захопленням, майже одержимістю, промовив Мор. – Коли я все вивчу, я зможу помститися кривдникам моєї сім'ї!
Він перегортав сторінки блокноту, і кожне слово, кожен запис розпалював в ньому вогонь помсти. Погляд його був сповнений рішучості, а серце калатало в грудях від нових можливостей, що відкривалися перед ним.
– Так, ось перше заклинання… порча, – тихо прошепотів Мор, коли його очі зупинилися на першому заклятті. У записах йшлося про те, як накласти порчу на будь-який предмет. Як тільки цей предмет торкнеться живої істоти, він почне вичавлювати з неї життя, нищити її зсередини. Мор відчував, як темна сила, яка вийшла з цього блокноту, піднімалася всередині нього, як невидимий вихор.
– Це те, що мені потрібно! – в його голосі відчувався тріумф. Він швидко й акуратно вивчав кожен крок, кожне слово. В одному з розділів писалося, що для того, щоб накласти закляття, потрібно розрізати свою руку і поливати кров’ю предмет, який хочеш зачаклувати. І при цьому вимовити темні магічні слова: «Карсала моргул».
Мор відчував, як його серце почало битися швидше. Це було так небезпечно і так вабливо одночасно. Його думки металися між бажанням помститися і лячною невідомістю того, що він наважується зробити.
– Так, треба спробувати! – вигукнув він з неприхованим захопленням.
Мор вибіг на вулицю, шукаючи те, що міг би використовувати для свого закляття.
– Що б таке обрати за зброю? – він занурився в глибокі роздуми, проходячи між руїнами свого дому. Його погляд був напружений, він прагнув знайти не просто якийсь предмет, а той, що дав би йому силу і відчуття зв’язку з минулим.
Підходячи до попелища, Мор зупинився, побачивши, як щось виблискує серед згарища. Серце його забилося швидше. Він підбіг до місця, де було покриття з попелу, і почав швидко розгрібати його. І ось, серед руїн, він побачив кинжал.
– О! Так це ж мами кинжал! – радощі переповнили його. Кинжал був майже непошкоджений, виглядав так, ніби сам по собі пережив вогонь, не втрачав своєї сили.
Мор схопив його, і серце його стиснулося від спогадів про мати, її ніжні руки і теплі поради. Але зараз його обличчя мало інший вираз – вираз гніву і рішучості.
Не вагаючись, він різко провів кинжалом по своїй руці. Біль пройшов через його тіло, але він не звернув на нього уваги. Кров почала капати на лезо кинжала, і Мор промовив темні слова:
– Карсала моргул...
І в ту ж мить відбувся незвичайний і майже магічний процес. Лезо кинжала потемнішало, і на ньому почала з’являтися якась темна, мовчазна енергія. Тіні обвивали його, і кинжал почав випромінювати фіолетове світло. Темна сила огортала зброю, і Мор відчув, як вона проникає в нього, наповнюючи його новою могутністю.
– Так! – вигукнув Мор, не стримуючи себе. – Спрацювало!
В його очах загорілася лють, і він відчув, як сила цього закляття відновлює його, даючи йому можливість мститися. Справжня темна сила почала розповзатися по його тілу, і він знав, що більше нічого не зупинить його на шляху.
– Тепер потрібно знайти жертву, – промовив Мор, і в його голосі звучала холодна рішучість. – Нехай це буде перший крок до помсти.
Взявши в руку кинджал, Мор різко ринувся в гущу лісу, шукаючи істоту, на якій зможе випробувати свою порчу. Ліс був густий, темний і вологий — дерева тісно перепліталися між собою, утворюючи майже непрохідну стіну зелені. Мор швидко рухався, ступаючи на мох і сухі гілки, що хрустіли під його ногами. Його очі гостро вивчали кожен рух у лісі. І раптом, на самому краю його зору, він почув тихе шарудіння.
Мор озирнувся і побачив оленя, який безтурботно крокував по лісовій галявині. Його рухи були плавні і невибагливі, ніби він не помічав небезпеки, що загрожувала йому з усіх боків. Олень принюхувався до землі, шукаючи їжу, і не звертав уваги на Мора, який стояв, захований серед дерев.
— А ось і жертва, — холодно прошепотів Мор, не відриваючи погляду від оленя. Його голос був тихим, але в ньому звучала мета.
— Як добре, що мати навчала мене з сестрою кидати кинжалами, — додав він, посміхаючись, хоча усмішка була скоріше зловісною.
Коли олень підійшов ближче, Мор не став втрачати часу. Він швидко схопив кинжал, оповитий порчою, і, не замислюючись, метнув його. Лезо, що блищало в промінні блідого сонця, врізалося в м’яку плоть тварини. Олень навіть не встиг здивуватися — він відчув лише різкий біль, який пройшов через усе його тіло. Його очі наповнилися жахом, а в його серці відразу спалахнула смертельна тривога.
Олень зробив один стрибок, спробувавши втекти, але болючі судоми пройшли через його тіло, і він впав на землю, втративши сили. Порча миттєво охопила його, ніби чорна хмара, що поглинала всю його енергію. Тіло оленя почало здригатися, а він не зміг навіть підвестися.
Мор спостерігав за цим з байдужим виразом обличчя. Він підійшов до оленя, нахилився над ним і глухо промовив:
— Тепер ти більше не будеш мучитися.
Знову без найменшої емоції він вставив кинджал глибше в тіло оленя, відчуваючи, як порча проникає ще далі. Олень, чи то від болю, чи від неминучої смерті, заплющив очі і випустив останній подих. Він, здається, не мав сил навіть протестувати.
Мор помітив, як його амулет, що висів на шиї, почав вібрувати, як тільки душа оленя почала залишати його тіло. Це була темна енергія, що проходила через плоть і шкіру, вириваючись назовні. Мор відчув, як ця енергія, мов невидимий потік, прямувала в його амулет, підкорюючи душу оленя, що вже покидала своє тіло.
— А тепер спробую його оживити, — тихо прошепотів Мор, виймаючи з кишені блокнот, в якому були записані складні закляття підкорення мертвих та живих істот.
Його руки уважно перегортали сторінки, поки він не знайшов потрібний запис. Для цього ритуалу потрібно було вимовити одне стародавнє закляття: “ірасул дрімма”. Слова повинні були бути сказані біля мертвого тіла, і лише тоді темна енергія могла розпочати процес відновлення.
Мор став біля оленя, який вже не рухався, і почав вимовляти закляття, поки в його амулеті не спалахнула темна магія.
— Ірасул дрімма! — голос Мора став глухим, і слова, здавалося, лунали з глибини самого лісу, розтинаючи тишу.
Темна енергія почала виходити з амулета, як густий, чорний туман, який огортав тіло оленя. Мор побачив, як порушується сама природа — частинки тіла оленя почали рухатися, наче якимось магічним чином знову набуваючи життя. Ледь помітно шкіра оленя почала ворушитися, а в його грудях знову з’явилося тріпотіння.
Через кілька миттєвостей олень піднявся з землі. Його тіло було холодним, наче мертве, його очі — вони були мутні, наповнені білою рідиною, немов він був у якомусь тумані. Олень дивився на Мора, послушно піднімаючи погляд, ніби виконуючи якусь невидиму волю.
— Йди зі мною, — сказав Мор, голос його був спокійним і твердим, як камінь.
І олень, не вагаючись, рушив за ним. Його рухи були механічними, позбавленими життя, але підкореними силою, що тепер управляла ним.
Коли Мор повернувся до свого спаленого дому, сонце вже почало сідати, і на землю насувалася ніч. Ласкаві промені останнього світла ледве торкалися згарища, яке колись було його домом. Вітри принесли запах попелу. Мор стояв на порозі, споглядаючи зруйноване місце, де коли-то була його оселя.
Він почув, як за ним слідує хтось. Озирнувшись, Мор побачив того самого оленя, що безперервно рухався за ним, його незграбні кроки відлунювали у тиші лісу. Олень не зупинявся, і навіть у темряві його рухи були помітними, хоч і нелагідними.
— Все ж таки працює, — пробурмотів Мор, відчуваючи певне задоволення від результатів своєї магії. — Завтра подивлюсь, на що здатний цей олень.
Він сповільнив кроки, відчуваючи, як втома починає огортати його тіло. Далеко за горизонтом вже згасали останні промені сонця, і ніч поступово огортала землю.
— А зараз... піду спати.
Мор відчув, як його кістки стали важкими, і його ноги ледве тримали його на поверхні землі. Він заходив у свій дім, що тепер був лише купою попелу і обвуглених уламків. Ліжко, що колись було його притулком, тепер перетворилося на груду вугілля і пемзи. Мор опустився на землю, лягаючи там, де колись було його ложе.
Закривши очі, він дозволив втомі поглинути себе, але думки все одно не залишали його. Спогади про сім'ю наповнювали його свідомість, і він не міг позбутися цієї тяжкої ностальгії.
— Все ж таки я сумую за мамою і за Арне, — тихо промовив Мор, відчуваючи, як серце стискається від болю. — Мені їх дуже не вистачає.
По його обличчю потекли сльози. Він відчував втрату і гіркоту, що охоплювала його душу.
— А от батько... — Мор на секунду замовк, намагаючись знайти правильні слова. — Весь час він не проявляв жодних емоцій, ніби був кам’яним. Він був як цей олень — слухняний, тихий... робив усе, що говорила мама.
Він задумався, згадуючи батька, чия холодність і мовчання завжди залишали в ньому відчуття незрозумілості.
— Тільки був живим і теплим... — додав Мор, і ця думка викликала в ньому ще більшу тугу.
Він мимоволі порівняв батька з оленем, який тепер став його піддослідною істотою, послушним і бездушним.
— Можливо, мама його зачарувала, так само як я зачарував оленя, — подумав Мор. — Вона багато чого нам з Арне не сказала.
Ці роздуми про маму і про її темні таємниці наповнювали серце Мора ще більшою смутком, але він не міг не відчути вдячності за те, що вона їх оберігала, навіть якщо це оберталося на зловісні магічні вчинки.
— А ті люди... вони увірвалися в наш дім і все зруйнували. Вони все знищили, скривдили моїх рідних... — його голос наповнився гнівом. Злість вибухнула в ньому, і Мор відчув, як його серце почало стискатися від ненависті.
— Я змушу відповісти того сивого чоловіка, який скривдив моїх рідних! — він стиснув зуби, і кожне слово лунало, як обіцянка помсти. — Всі вони за це заплатять.
Враз він почув, як хтось наближається до нього, і це змусило його відкритись від роздумів. Мор повернув голову і побачив оленя, який підійшов до нього і, не виказуючи жодної емоції, став поруч, просто дивлячись на нього. Олень був мовчазним і непорушним, з порожнім поглядом, що відображав лише виконання завдання, а не будь-яку особисту волю.
— Оберігай мене, поки я буду спати, — холодно наказав Мор. Він навіть не чекав відповіді. Олень не зреагував, залишаючись таким же бездушним, як і раніше, просто стоячи, немов статуя, уважно стежачи за кожним його рухом.
Мор закрив очі, і в ту ж секунду йому здалося, що навколо нього панує абсолютна тиша. Тільки присутність оленя залишалася — він відчував його у кожному звуці навколо, навіть коли не бачив. Тіло Мора розслаблялося, і він поринув у сон, хоча його свідомість все одно залишалася настороженою.
І ось, коли настав ранок, і Мор прокинувся, він побачив, що олень так і стояв, не зрушивши з місця. Він провів всю ніч, пильнуючи за сплячим Мором, ніби став частиною цього безживого, беземоційного світу, в якому існували лише накази та підкорення.
1 Мор помітив, що тіло оленя зазнало змін. На його голові почали проростати роги, спочатку тонкі й гладкі, але швидко розростаючись у темні, загострені відростки, схожі на роги якогось стародавнього звіра. Вони здавалися неначе частиною темної магії, що перепліталася з його тілом. Все навколо стало темніше, наче сама магія поглинала світло.
— А зараз ми перевіримо, на що ти здатний! — промовив Мор з холодною рішучістю. — Ходи за мною!
Олень, не вагаючись, беззаперечно рушив за ним, слухняно слідуючи за кожним його кроком.
Коли вони вийшли з обгорілого дому, Мор зупинився і оглянув навколишнє середовище. Його погляд зупинився на маленькій білці, що стрибала по галявині в пошуках горішків. Мор мить подумав і відчув нову спрагу для перевірки своїх магічних досягнень.
— Візьми і розірви на клаптики ту білку! — безжально віддав наказ Мор. Його голос був твердим і жорстким, як холодна сталь.
Олень видав дивний, невиразний звук, що нагадував рик, але при цьому був більше схожий на дещо незрозуміле, перекручене відлуння. Він рвонувся вперед зі швидкістю, що вражала, і без вагань кинувся до білки.
Білка, почувши наближення хижого звіра, миттєво відреагувала. Її маленьке, але прудке тіло швидко скочило на дерево, намагаючись втекти від небезпеки. Однак олень, не звертаючи уваги на свої фізичні обмеження і нові, ще незвичні роги, стрибнув за нею. Він немов не відчував тяжкості своїх рухів. Однак, під час стрибка, олень вдарився об стовбур дерева, і сильний удар зламав його передні копита. Біль прокотився по його тілу, але це не зупинило його — як машина, що йшла за наказом, він схопив білку в лапи і, не жаліючи, почав її розривати, немов це був просто предмет для тренування.
Криваві клаптики білки розліталися в усі боки, але олень не зупинявся, слухняно виконуючи наказ Мора, немов ніби це була єдина його мета.
Мор спостерігав за сценою, і його обличчя, що досі залишалося беземоційним, на мить злегка розтягнулося у холодній, задоволеній усмішці.
— О так, все діє! — промовив він, його голос був сповнений самовдоволення. — Настав час спробувати це на комусь більш небезпечному.
Мор обернувся, знову направляючи погляд на свою магічну істоту, що стояла поруч, зібрана і слухняна, як і раніше. Він відчував, як магія перетворює оленя на потужну, бездушну зброю, і тепер перед ним стояла нова мета — на цей раз його жертва буде ще складнішою.