2. Розділ. Зустріч з мудрицем.

Цілий день Люціус зі своїми воїнами крокував через безкрайні степи. Вони подолали вже третину шляху, але до кінця дня всі були виснажені. Вітри несли пил, а сонце пекло, не даючи ані відпочити, ані відновити сили.
— Люціус, ми більше не можемо йти, може, привал? — знеможено промовив один із воїнів, обтрушуючи пил з лиця.
Люціус зупинився, обвів поглядом своїх людей. Втома була на кожному, їхні очі запали, рухи ставали важкими. Він сам почувався виснаженим, але не мав права показувати це.
— Добре, розбиваємо табір, — наказав він, хоч і не був задоволений. Зрозумів, що втомленим воїнам потрібен відпочинок, навіть якщо це й затримає їх.
— Провізія на межі, — знову озвався той самий воїн. — Треба було в селян закупити більше їжі.
Люціус зітхнув і важко похитав головою.
— Нам тоді було не до їжі, — сказав він з важким сумом у голосі. — Але... так, ти правий. Мабуть, треба було подумати про це раніше.
Тим часом Елей сидів мовчки, не підводячи очей від багаття. Він не сказав ані слова від самого початку їхньої подорожі з Рогріву. Тільки погляд, сповнений болю і тіні втрати, свідчив про те, що його думки були далеко.
Люціус повернувся до Арне, що сиділа прив’язана до стовпа. Вона виглядала такою ж розбитою, як і всі вони.
— Дівчинко, хочеш їсти? — запитав він тихо, з усмішкою, яка намагалася бути теплою, але була схожа на маску.
Арне не відповіла. Вона сиділа нерухомо, її погляд був порожнім. Люціус поклав перед нею миску з їжею, сподіваючись, що хоч згодом вона відгукнеться на його жест.
— Вночі патрулюємо по одному, — продовжив Люціус, звертаючись до воїнів. — В цих степах небезпечно, розбійники можуть напасти будь-якої миті. Нам не можна розслаблятися. Всі відпочивайте, скільки зможете. Завтра знайдемо село і купимо більше їжі.
Він підійшов до одного з воїнів, Беорна, і тихо прошепотів:
— Хай Елей поспить цієї ночі. Він втратив свого найкращого друга... йому потрібно набратися сил.
— Зрозуміло, Люціус, — відповів Беорн, його голос був тихим і сумним.
Ранок прийшов холодний і туманний, і Люціус прокинувся від звуків, що розривали нічну тишу.
— Всім підйом! — прокричав він, намагаючись підбадьорити воїнів. — Нам треба вирушати, часу не маємо!
Воїни почали збирати свої речі, налаштовуючи себе на новий день і нові труднощі. Люціус підійшов до Арне, яка все ще сиділа прив'язана до стовпа. Він помітив, що її миска порожня.
— Хех... все ж хтось проголодався, — посміхнувся Люціус, намагаючись розвіяти важку атмосферу, хоч і не мав сили для справжнього сміху.
— Ну що, всі готові? — запитав він своїх воїнів.
— Так, готові! — всі хором відповіли.
— Добре. Тоді вирушаємо, — сказав Люціус, взявши ланцюг, на якому була прив'язана Арне, і потягнув її за собою.
Пройшовши далі, Люціус і його люди вийшли на відкриту галявину, де побачили старця, що, зігнувшись, обережно збирав трави. Ліс навколо здавався ще густішим, а туман знову почав огортати землю. Це була картина, що розповідала про спокій і гармонію з природою — абсолютно інше порівняно з буремним світом зовні.
Люціус не втримався і перший привернув увагу старця:
— Ей, старче! — голос командувача прозвучав різко, мов удари меча об щит.
Дідусь підняв голову, не злякавшись, і повільно повернувся до них. На його обличчі розцвіла добра, майже дитяча усмішка.
— Доброго дня, молоді люди! — відповів він із теплою ввічливістю, яка вразила своїм спокоєм. — Здається, ви з Святої Цитаделі?
— Так, саме звідти! — із гордістю відповів Люціус, поправляючи важку латну броню. — А як ти здогадався, якщо не секрет? — в голосі паладина прозвучав легкий подив.
Старець усміхнувся, не приховуючи задоволення від розмови:
— У мого сина такий самий амулет, — з гордістю відповів він, показуючи пальцем на камінь, що висів на грудях Люціуса. — Тому й здогадався.
Люціус на мить зацікавлено подивився на старця:
— Твій син один із нас? — запитав він, в очах відбився не тільки інтерес, але й певна повага до цього мудрого чоловіка.
— Так, він лицар небес, — старець відповів з такою ж усмішкою, ніби це була найкраща гордість його життя. — І завжди був таким — від дитинства.
Люціус зашарівся від захоплення, і навіть трохи нахилив голову в знак поваги:
— Ого, — сказав він, — віддаю честь такому синові!
Старець засміявся, його очі засяяли теплотою:
— О, він ще в дитинстві тримав будь-який предмет, що нагадував меч, і завжди викрикував: «Я зрубав голову демону!» — старець голосно засміявся, згадуючи ці веселі моменти.
Люціус приєднався до сміху:
— Ха, справжній лицар у найкращому сенсі цього слова! — засміявся він. — А як ти збираєш ці трави, старче? Це для ліків?
— Так, — старець кивнув, вже не втрачаючи жодної хвилини. — Я готую з них зілля для людей з мого села. Вони дуже допомагають від різних недуг.
— Знахар? — запитав Люціус, уважно розглядаючи старця.
— Так, — відповів він, його голос був спокійним, наче все навколо відкрите для нього, і він не сумнівався у своїх словах.
Люціус подумав кілька секунд і спитав:
— Є де-небудь поблизу село? Ми могли б провести час там? — Його інтерес був щирим, хоч він і приховував це за строгою манерою.
— Звісно, є. — Дідусь подивився на небо, намагаючись визначити час. — Я ось-ось завершую, дозбираю арценцію і вас проведу.
— Гарна ідея! — погодився Люціус. — А що це за арценція? Мені ще не доводилося про неї чути.
Старець вийняв з корзини декілька квітів, що мерехтіли фіолетовим світлом, їх аромат був легким і приємним, як дотик ранкової роси.
— Це арценція, — сказав він, тримаючи квітку в руках, — дуже рідкісна, але потужна трава. Я використовую її для зілля, яке допомагає людям швидше відновлювати сили після важких хвороб.
Люціус зацікавлено нахилився і, поглянувши на його помічників, вигукнув:
— Давайте допоможемо старцеві зібрати ці квіти! Хлопці, збирайте арценцію!
Кілька воїнів, що стояли поруч, без заперечень почали уважно збирати фіолетові квіти, показані старцем. Робили це вони швидко і акуратно, наче самі відчували важливість цього зілля.
— Дякую вам, молоді люди, — старець подякував з глибоким укліном. — Я вже майже все зібрав, залишилося лише кілька квітів. Тепер, коли ви допомогли, я проведу вас до села.
Люціус і його люди з радістю допомогли старцю і за кілька хвилин були готові рушити в шлях.
1 Дорогою до села, Тарун поволі йшов поряд з Люціусом, який уважно стежив за маленькою Арнестією. Її непорушний погляд і вигляд, вражений суворою долею, не залишали байдужим нікого.
— Що це за дівчинка? І чому вона в ланцюгах? — запитав Тарун, озираючись на Арнестію з виразом легкого здивування, але й співчуття.
Люціус подивився на дівчинку, яка йшла між ним і його людьми, тихо плещучи ногами по землі, і на мить сумно зітхнув.
— Це донька відьми, — відповів він, стискаючи пальці на руків'ї меча. — Ми ведемо її в Цитадель.
Тарун на кілька секунд замовк, поглянувши на маленьку, скорботну постать дівчинки.
— Що з нею буде? — запитав старець, м'яко, майже з надією, дивлячись на Люціуса.
Люціус глибоко вдихнув, дивлячись на Арнестію, що, здається, намагалася зберегти спокій в цій важкій ситуації.
— Я постараюся переконати Верховний суд, що вона ще дитина і не винна в тому, хто її мати. Але, чесно кажучи, я нічого не можу обіцяти, — сказав Люціус, стримуючи внутрішнє сум’яття, яке народжувала його власна невизначеність.
Тарун посміхнувся з теплом і співчуттям, погляд його став м'якшим, а обличчя засяяло від спроби підтримати Люціуса і дівчинку:
— Я думаю, суд, зрештою, виправдає таке маленьке янголятко, — сказав він, дивлячись на Арнестію з ясною, доброю усмішкою. — Ось ми і прибули.
Перед ними з'явилося маленьке село, яке виглядало зануреним у пригнічений спокій. Люціус відчував невидиму напругу в повітрі, ніби кожен мешканець села чекав на щось лихе, щось, чого не можна було уникнути.
—Як до тебе звертатися? — запитав Люціус, намагаючись розбити тишу, що заповнювала простір.
Старець обернувся до нього, кивнувши з лагідною посмішкою:
— Я Тарун, — відповів він.
—Я Люціус, — відповів той з повагою. — Радий знайомству, Тарун. Але скажи, чому тут люди виглядають так занепокоєно?
Тарун важко зітхнув і на мить схилив голову, його усмішка зникла, замінившись серйозним виразом обличчя.
— Це через новини з замку, — сказав він тихо, мовляв, не хоче цього проговорювати. — Король Аподон зовсім відбився від справ, почав пити, і тепер йому байдуже, що відбувається в його землях.
Люціус з подивом поглянув на Таруна, відчуваючи, як важка тінь розповіді огортає все навколо. Зібравши волю в кулак, він вимовив:
— Я по прибутті в Цитадель повідомлю архієпископа про те, що тут відбувається. Це неприпустимо.
— Дуже дякую, Люціусе, — старець схилив голову, і в його очах блиснуло справжнє вдячне світло. — Така підтримка важлива для нас.
Люціус важко зітхнув, знаючи, що навіть одна така подорож може змінити долю багатьох. Всі його думки раптово знову повернулися до Арнестії, яка йшла попереду.
— Таруне, де тут можна закупити припасів? Нам потрібно підготуватися до дороги, — запитав Люціус, намагаючись переключити увагу на більш практичні справи.
Тарун жестом показав уперед:
— Далі по дорозі, побачите прилавок.
— Велике тобі спасибі, Тарун, — сказав Люціус, — ти дуже нам допоміг.
— Хай ваша дорога буде мирною і безпечнішою, — побажав Тарун, розводячи руками, — і хай небеса допомагають вам. До зустрічі!
— Прощавай, друже, — з глибоким поважанням промовив Люціус і разом з людьми вирушив до прилавка.
Тут раптом з натовпу почувся крик:
— Допоможіть! Мій брат поранений! — хтось голосно викрикнув, і всі погляди одразу звернулися до селянина, що з панікою бігав серед людей. — Покличте Таруна!
Елей, який йшов позаду, миттєво звернувся до Люціуса:
— Можна я побіжу за Таруном?
— Так, біжи, синку, — кивнув Люціус, його погляд був сповнений стурбованості.
Елей зникнув між будівлями, і Люціус підійшов до пораненого хлопця, який лежав на землі, обличчя його було бліде, а очі сповнені болю.
— Ви мисливці? — запитав Люціус, оглядаючи пораненого.
— Так... — відповів хлопець з відчаєм у голосі, його слова ледь долітали до слуху. — Ми... полювали на кабана. Але... стріла мого брата не пробила грубу шкіру, і кабан напав... він... він просто... роздер його!
Хлопець не міг стримати сліз, обличчя спотворювала мука. Люціус підійшов ближче, поклав руку йому на плече.
— Він вже мертвий, — сказав Люціус спокійно, наче намагаючись заспокоїти сам себе. — Його біль закінчився.
— Ні! — закричав мисливець, очі його наповнилися відчаєм. — Як це? Як мертвий?
У цей момент прибігли Тарун і Елей. Старець, подивившись на пораненого, підійшов ближче, поклавши руку на його голову, і тихо промовив:
— Аріус, хлопче, мені дуже шкода твого брата. Але його смерть не була простою випадковістю. Полювання — це не тільки боротьба з звіром. Це боротьба з долею, яка чекає нас усіх в найнеочікуваніший момент. Його шлях завершився серед лісів, де вже не буде його голосу чи кроків, але його душа залишиться з тобою. Кожен твій новий день буде сповнений його присутності, його сміху в звуках вітру і його погляду в кожному заході сонця.
Хлопець трохи заспокоївся, почувши ці слова, хоча біль у його серці залишався. Люціус стояв поруч, здивований мудрістю Таруна.
— Добре, що в цьому світі є такі люди, як Тарун, — сказав Люціус тихо своїм воїнам. — З ними наш світ стане кращим.
1 — Йдемо за припасами і вирушаємо знову в дорогу. Ми і так втратили забагато часу, — сурово промовив Люціус, зупиняючись на мить, аби поглянути на своїх воїнів. Його голос звучав як наказ, чіткий і безкомпромісний.
Підходячи до прилавку, він одразу помітив, що той майже порожній. Погляд Люціуса став темним, а кути його губ затьмарились від роздратування.
— У них їжі майже немає! — зі злістю прошепотів він, обводячи поглядом мале поселення, яке, здавалося, занепало через роки байдужості короля. — Аподон... він ганьбить свого батька, який прославляв ці землі, піклувався про кожну людину в королівстві! — Зі злістю вимовив він, рвучко повертаючись до своїх воїнів. У його словах відчувалася не тільки біль за занепад королівства, але й розчарування в людині, яка колись мала бути на висоті.
Люціус повернувся до торговця, що стояв у кутку прилавка, похмуро знизу дивлячись на нього.
 —Я за припаси дам тобі подвійну ціну. — З тінню жалю в голосі мовив Люціус, розуміючи, що це вже не просто торгівля, а акт підтримки для людей, які все ще залишались в цих злиденних землях. Його погляд став м'якшим, але суворість залишалася в кожному слові.
жест великої благодійності. Він вклонявся Люціусу, і, хоча ніхто не міг сказати, що це допоможе йому, ця допомога була його єдиною надією.
Люціус кивнув, не приховуючи свого внутрішнього гніву, і вказав своїм людям на придбані припаси.
— Так, думаю, цього нам цілком вистачить, щоб дістатись до Цитаделі. — сказав він своїм воїнам, знову зібравши свою силу і рішучість. — Все, тепер в дорогу!
Воїни мовчки кивнули, і, зібравши необхідні речі, пішли слідом за Люціусом.