1. Розділ. Початок.

Жити в лісі було справжньою гармонією з природою. Щоранку я прокидався під спів птахів, а ввечері, коли сонце заходило за обрій, ліс огортала тінь, і серед цього тихого шепоту листя можна було почути виття вовків. Це був наш дім — темний ліс, у якому ми прожили з родиною десять років, від мого  народження. Але я помітив, що зараз ліс став іншим. Він не завжди був таким. Щось змінилося, але що саме — я не міг зрозуміти.
Нас було четверо: я, моя мама, молодша на два роки сестра і батько. Батьки часто вирушали на полювання вночі, бо вдень вони боялися людей. Вони завжди казали, що люди — це зло. Мама вчила нас остерігатися їх, бо вони могли завдати нам багато лиха. Тому ніч — це був час, коли вони йшли в ліс, щоб принести нам їжу.
Коли одного ранку сонце тільки почало підніматися на небосхил, я прокинувся і побачив, що батьки вже вдома. Вони, як завжди, спали після нічного полювання. Пройшовши в іншу кімнату, я помітив, що здобичі немає. Знову нічого не вполювали.
— Ех, мабуть, знову не вдалося вполювати звіра через те, що майже всю ніч падав дощ, — сумно подумав я. — Ну, піду хоча б ягоди пошукаю.
Лише я вийшов на вулицю, як за мною побігла моя молодша сестра, Арнестія. Вона була особливою, бо, як і наша мама, могла трансформуватися у вовка. Але у неї це було не так підконтрольно, як у мами. Перевтілення відбувалося спонтанно, і на нього могли впливати сильні емоції: страх чи злість. Якщо Арнестія хвилювалася чи переживала, вона могла раптово перетворитися на вовка.
Я не звернув на неї уваги, коли пішов у ліс за ягодами. Вона ж побігла за мною, але швидко заблукала. Пройшовши через ліс, вона вийшла прямо на дорогу. І саме тут, у тиші ранку, вона почула грубий, холодний голос, який ніби розрізав повітря.
— Ей, дівчинко, ти заблукала? — загримів голос.
Арнестія зупинилася, ледь встигаючи зібратися з силами, і оглянулася. За п’ятдесят метрів від неї стояв чоловік. Він був старший, сивий, з густою бородою і зачіскою, що була зализана назад. Одягнений у темний плащ, він виглядав як справжній воїн. В руках він тримав предмет, схожий на зброю з гарним руків’ям, що було видно навіть із такої відстані. Чоловік був Паладін Люціус, і його погляд був твердим, повний рішучості та досвіду. Він служив Священній Цитаделі.
Два століття тому відбулася світова війна, що отримала назву Війна Небес. У цій битві Ангели разом з військами світла зіткнулися з кровожерливими демонами, яких очолював ахрідемон Аркраїл. Він прагнув залити кров’ю небо, і землю, розрушити все живе. Війна була безжальною, і лише завдяки перемозі небесних сил вдалося зупинити Аркраїла. Після цього Свята Цитадель принесла клятву: знищити все зло, що залишилося після цієї великої битви.
І саме Люціус був частиною цієї місії. Його завдання полягало у тому, щоб знищити все, що мало хоч найменше відношення до темних сил.
Біля Люціуса стояло семеро сильних і впевнених у собі воїнів. Вони були в темному одязі, що поєднувався з мраком лісу, і носили дивні амулети, які висіли на їхніх грудях. Ці амулети мали своє значення — вони за чутками,захищали від темної магії, та демонічної енергії. Всі вони були однією командою, і це було видно по їхній згуртованості та спільному погляду на завдання, яке стояло перед ними.
Арнестія, стоячи перед ними, відчула, як її серце застигло в грудях. Вона не помилялася: ці люди — це ті самі, про яких розповідала їй мама. Вона завжди застерігала їх від таких осіб, говорила, що ці воїни — носії зла. Арнестія відчула, як холодний піт покрив її шкіру, а всередині загорілася тваринна тривога. Вона не могла більше залишатися на місці. У цей момент вона не могла роздумувати, чи варто бігти. Уся її сутність відгукнулася на небезпеку, і, не замислюючись, вона рвонула в бік лісу.
І тут сталося те, чого вона так боялася — її тіло почало трансформуватися. Шкіра покрилася шерстю, руки перетворилися на лапи, зуби стали гострими, а вуха піднялися до верхівки, вловлюючи кожен звук навколо. За кілька секунд перед воїнами стояла вже не дівчинка, а сіра вовчиця.
— Ох, срань! — вигукнув Люціус, побачивши, як дівчинка, ще кілька хвилин тому беззахисна, тепер перетворилася на хижого звіра. — Швидше за нею! Я впевнений, що в лісі цілий виводок цих монстрів!
Воїни відразу ж кинулися в погоню, кожен з них озброєний важким мечем або арбалетом, готові знищити будь-яку загрозу. Вони бачили, як хвіст Арнестії мелькав між деревами, але її швидкість була неймовірною. Вона рухалася так швидко, що навіть досвідчені воїни Люціуса не могли її наздогнати.
— Люціус! — вигукнув один з воїнів, намагаючись утримати рівновагу, коли його ноги ковзнули по вологому ґрунту. — Ми більше не бачимо її! Де вона?
— Спокійно, — відповів Люціус холодно, спостерігаючи за слідами, що залишила вовчиця. — Цієї ночі йшов дощ, і на землі видно її сліди. Вони ще свіжі. Ідемо за ними.
Люціус не поспішав. Його кожен крок був обережним і впевненим. Він спостерігав за землею, де сліди Арнестії були добре помітні: подряпини на корі дерев вказували на її рух. Воїни слідували за ним, хоча й зневірені — не кожен день вони переслідують звіра, який може перевтілюватися у людину.
А тим часом Арнестія, вже далеко від місця зустрічі з воїнами, бігла через ліс з такою швидкістю, що здавалось, вона могла би покрити відстань до будинку за кілька хвилин. Проте страх, який переповнював її, був настільки сильним, що навіть її швидкість не могла вгамувати цього монстра всередині. Вона не могла перевтілитися назад у свою людську форму. Страх був настільки сильним, що її тіло все ще відгукувалося на загрозу, і перевтілення не відбувалося.
Арнестія безпорадно лаяти, намагаючись привернути увагу мами. Вона прокричала в лісову тишу, її гучний гавкіт лунав у глибоких ямах між деревами.
— Чуєте? — Люціус усміхнувся, почувши гучний, дзвінкий гавкіт.
— Це вона лає? Спитав один із воїнів.
— Так, ми близько, — відповів Люціус, з холодною усмішкою на обличчі.
Мама Арнестії вийшла з будинку на голос доньки. Вона побачила свою маленьку, злякану дитину в образі вовка, що трусилась від жаху.
— Арне, що з тобою? — запитала мама, схвильовано підходячи до неї і простягаючи руки, намагаючись заспокоїти її. — Тебе хтось скривдив?
— Ні, її ніхто не скривдив, але тебе, мабуть, скривдять, — з усмішкою промовив Люціус, його голос звучав холодно і знущально, немов він уже був упевнений в перемозі.
Арне в обіймах Мами, заспокоїлася, та трансформувалася назад в дівчинку.
-Мам це ті злі люди з медальйонами на грудях? Спитала Арнестія. 
-Арнестія, по обідцяй мені що ти будеш тікати не оглядаючись і знайдеш свого брата.
-Матусю ну чому вони хочуть нас скривдити? Скрізь сльози говорила Арнестія
-Арне тікай! Викрикнула відьма, розвертаючись до Люціуса та його воїнів, та витягуючи кинжал оповитий демонічною магією.
Люціус не встиг сказати і слова як побачив кинжал який був спрямований прямо у його воїна.
-Ааааа! викрикнув один із воїнів
-О боже вона попала мені в плече! З білью кричав воїн
-Ах ти проклята курва! зі злістю в очах, Люціус, вийняв свій палаючий меч, і ринувся бігти прямо на неї, 
В цей час, Мор зза дерева, прийшов на крики людей, та своєї Мами, побачивши як чоловік, з вогняним мечем, біжить прямо на його Маму. Арне стояла в ступорі від жаху не в змозі поворохнутися. Вільма витягнула ще один кинжал, та намахнулася ним на Люціуса. Але Люціус був уже біля неї, різким рухом зловивши відьмину руку з кинжалом та розрубав відьму на дві частини, своїм палаючим мечем. Крик Арне розбудив батька, і як тільки він вибіг на вулицю, один із воїнів, вистірлив із арбалета йому прямо в груди, прибивши його до вхідних дверей будинку.
-Гарний вистріл Смок, посміхаючись вимовив Люціус.
Один із воїнів схопив дівчинку.
Мор спостерігав за всім зза дерева, з сльозами на очах, він дивився на мертве тіло своєї Мами,та його огортав відчай. Але спостерігати як вони розсправляться з його сестрою Мор не хотів, і ринувся в глибину лісу. Бігши лісовими тропами, в нього перед очами пролітав час, всі ці 10 років проведені в лісі, з Мамою. Мор зупинився біля високого дуба, сперся на нього і почав ридати, його охопив жаль, за рідними і страх самотності.
-Мама правду казала, люди це зло. Зло! викрикнув із всіх сил Мор
-Зло яке я знищу, викориню, виріжу їхні сім'ї прямо у них на очах! Зі злістю в очах та серці викрикував Мор.
-Люціус Я спіймав цю мразоту! Її також вбити? Викрикнув один із воїнів.
-Ні стій! Вона ще маленька, взагалі не розуміє що відбувається, тай до того вона не винна що її Мама породження темних сил, заберемо її до цитаделі, а там вирішимо, трупи спаліть і дім також. Щоб залишився тільки попіл.
Люціус взяв дівчинку за руку і вони пішли.
-Я вас почекаю в селі, спалите тут все і вирушимо до цитаделі.
-Добре все виконаємо! З повагою відповів один із воїнів Люціусу.
-Я надіюся на це Елей, посміхнувшись відповів Люціус, і вирушив до села.
-Рон як твоє плече? 
-Та начебто все добре, тільки чомусь погане перечуття, ніби щось змінилося у середені в мене.
-Все буде добре, завершимо завдання яке нам поклав Люціус і вирушимо в цитадель до своїх сімей.
-Я дуже на це надіюся, Рон стукнув свого побратима по плечі.
Мор блукав темним лісом з морем думок в голові.
-Що мені далі робити? куди йти? всюди всі хочуть причинити мені болі.
Сонце вже сідало, і насувалася ніч.
Мор підібрався блище до свого дому, та відчув запах диму.
-Щось горить, дим йде зі сторони мого дому. Подумав він. 
Мор вийшов із за дерев, і побачив як палає його дім. Зразу біля дому були згорівші рештки людей.
-Мама! впав на коліна Мор і почав плакати, тримаючи в руках попіл своїх рідних.
-Арне! Мама! вимовляв їхні імена мор стискаючи ще сильніше попіл.
Мор всю ніч простояв на колінах, заливаючись сльозами за своїх рідних. На ранок дім уже перестав горіти, від нього залишилось тільки обувугленні блоки які леть стояли. Мор на ранок піднявся з колін.
-Мама не хотіла би щоб я голодував. Мені треба знайти їжу, багато їжі! Мор леть піднімаючи ноги пішов знову в ліс.
-Люціус! скоріше за мною Рону погано! забігши в намет до Люціуса викрикнув один із воїнів.
-Вашу на ліво що з ним? Викрикнув Люціус.
-Його плече! із рани ніби щось вилазить! з жахом в очах говорим воїн
-О великий творець! Люціус вхопив свої штани.
-Я зараз буду, дай мені хвилину!
Зайшовши в намет до Рона Люціус побачив як у рані щось шевелиться.
-Це порча! вимовив Люціус. як я про це не подумав! От срань! Бляха! зі злістю в голосі викрикав Люціус.
-О творець як болить! Вигинаючись від болі кричав Рон.
-Нам його не врятувати. з сумом в голосі промовив Люціус.
-Як це не врятувати? ми що будемо дивитися як він помирає? Елей кричав вхопивши Люціуса за груди.
-Елей він помре! Ми тут нічого не вдіємо! Ти мав бути готовий до цього, я тебе вчив не за для того щоб ти при першій смерті побратима падав у відчай! Ти ще не готовий боротися зі злом. З розчаруванням промовляв Люціус дивлячись Елею прямо в очі.
Елей штовхнув Люціуса і вийшов з намету.
-Вбийте мене! Краще вбийте! Рон кричав мучачись від болю.
-Вийдіть всі з намету!
Воїни один за одним почали виходити.
Люціус витягнув кинжал, і різким ударом по сонній артерії зупинив муки Рона
-Вибач мене синку, тихо схиливши голову прошипотів Люціус, я мав вберегти вас. Люціус зняв кільце з Рона і вийшов з намету.
-Поховайте хлопця з всіма почестями, а після вирушаємо до цитаделі.
-Всі чули наказ? За роботу.
Я ніколи не міг подумати що можу залишитися один, те що було просто казкою Мами стане реальністю. Мора поглинав сум та біль.
-Який же я голодний. сам до себе промовляв мор. 
В один момент він почув шурхіт листя, ніби щось рухалося. Мор почав тихо підкрадатися і прямо за уламками дерев побачив пацюка. Якщо хтось би пару днів тому сказав мені що я буду настільки голодним щоб з'їсти пацюка я би посміявся з нього. Але зараз! Тільки як пацюк відволікся, Мор наскочив та спіймав його за хвіст. Пацюк запищав та вципився зубами Мору об руку.
-Ай! викрикнув від болю Мор. Та схопивши палку почав зі всієї сили гатити по пацюку. Все ж один з чотирьох ударів поразив пацюка, і той без свідомості відпустив руку Мора. Мор поглянув на руку.
Якщо це була ціною їжі то хай. Сказав Мор вкусивши сиру плоть пацюка.
Люціус стояв разом з своїми воїнами біля могили Рона.
-Що ми скажемо його Мамі? Як не як він у неї єдиний син, і що найгірше єдина рідна людина. Задав питання Люціусу один із воїнів 
-Говорити буду я, ви не втручайтеся. Все тепер вирушаєм, всі готові? 
-Так готові, відповіли всі кроми Елея.
-Тоді вирушаємо! Люціус взяв ланцюг на якому була Арне і вирушив в дорогу, прямо за ним і його воїни. Перед ними стояла далека дорога до святої цитаделі. Зараз Люціус знаходився у селі Рогрів яке було піднавладне замку Арденія яким правив Король Аподон. Люціусу та його воїнам від села Рогрів до святої цитаделі потрібно було пройти 145 кілометрів.