Розділ 3. Коли всесвіт не мовчить

Наступного ранку Даймлер був злегка збентежений. Він до кінця не розумів своєї тривоги. Можливо, це був страх прив’язатися до свого нового знайомого, а може — щось інше. «Але що?»

Він приготував собі каву й випив її майже на автоматі, перегортаючи повідомлення у месенджерах. Потім узяв підготовлений подарунок і, як і обіцяв, вирушив до дитячого будинку.

На подив, дорога була вільною, і він приїхав раніше запланованого. Під’їхавши до дитячого будинку, Даймлер заглушив мотор, опустив бокове скло, і з вулиці вмить подув легкий вітерець, наповнюючи салон запахом жасміну.

На годиннику було 10:10. До початку дня народження залишалося ще чимало часу. «І що мені робити?» — подумав він. Тривога наростала. «Може піти зараз? Мені ж не обов’язково бути присутнім. Подарую подарунок і рушу до своїх справ».

Поки він вагався, його думки перервав телефонний дзвінок.

— Містер Даймлер?

— Так, це я.

— Це асистентка містера Міккі. Мене звати Еліс. Ви надсилали пітч на пісню з його нового альбому. Ваша ідея здається безглуздою, але він вважає, що саме так вона може спрацювати й привернути увагу молоді до його пісень.

— Цілком з ним погоджуюсь. Якщо ідея не виглядає безглуздою, то, скоріш за все, її вже хтось втілює у життя.

— Містер Міккі готовий зустрітися з вами.

— Чудово. Коли?

— Сьогодні об 11:00.

— Сьогодні?

— Так, об 11:00 він буде чекати вас на своєму приватному літаку й під час польоту обговорить своє бачення та деталі майбутньої співпраці над кліпом.

— Але я…

— Ви будете? Що мені передати містеру Міккі?

Даймлер поглянув на годинник. У найкращому випадку він дістанеться до аеропорту хвилин за сорок, ну може за тридцять п’ять. «А як же день народження? Заїду після зустрічі. Але ж зустріч буде під час польоту… Куди ми летимо? А як я звідти повернуся?» — шквал думок перевантажував мозок.

— Містер Даймлер, ви будете? — повторила своє запитання Еліс.

— Так, буду, — впевнено відповів він.

Даймлер зачинив вікно й завів автівку. Мотор загуркотів низьким басом, ніби пробуджуючи в собі сплячого звіра, і поступово перейшов у рівне клокотання, що нагадувало глухий барабанний бій.

Він набрав повітря у легені й затамував подих. Заплющив очі, подався назад, обперся об спинку сидіння свого авто.

Цього разу він уперше засумнівався у своєму виборі. Даймлер досі не розумів, як вчинити правильно. «Слово пацана проти мрії».

Пальці стиснули кермо.

Він увімкнув драйв.

Натиснув газ.

Автівка різко рвонула вперед. Пил з-під коліс здійнявся й одразу розвіявся легким вітром.

«Вибір зроблено.»

Чи то від хвилювання, чи то ранкова кава вирішила нагадати про себе — організм раптом перейшов у режим надзвичайної ситуації. Спершу це було лише натяком. Потім — аргументом. А вже за хвилину — ультиматумом.

На щастя, попереду з’явилася заправка. Даймлер миттєво, але без паніки, з’їхав із траси. Колеса хруснули по гравію. Двигун ще не стих, а він уже окинув територію швидким поглядом. Щоб не виглядати людиною, яка заїхала сюди виключно з однією прозаїчною ціллю, він методично відкрутив кришку бака й вставив пістолет у горловину. Кілька літрів — для алібі.

Залишивши авто біля колонки, рушив до будівлі. Перші десять кроків — гідно. Наступні — рішуче. Далі — майже марш-кидок. Дзвіночок на дверях дзенькнув, зрадницьки оголосивши про його прибуття всім хто був у приміщенні.

Та в голові зараз була єдина думка — коротка і кристально ясна: «швидше».

Він майже біг вузьким коридором до туалету. І раптом — погляд.

Зустрічний чоловік. Незнайомець. Але в його очах — та сама незворотна впевненість, яку Даймлер бачив щоранку в дзеркалі. Той самий нахил голови, та сама тінь волосся на чолі. На мить йому здалося, що він дивиться на себе.

«Та ні. Божевілля».

Але цікавість перемогла глузд. Він повернув голову до вікна — і побачив, як незнайомець крокує до його машини.

Даймлер кинувся назовні. Пульс у скронях гупав, наче барабан. Відчуття було таке, ніби крадуть не авто — а його мрію.

— Стій!

Він рвучко схопив незнайомця за плече. Той миттєво розвернувся й без попередження наніс удар. Кулак пройшов повз обличчя буквально на сантиметр. Даймлер пірнув убік, перехопив руку, ковзнув за спину й обхопив шию. Ривок — і тіло нападника злетіло в повітря. Асфальт глухо прийняв його на спину.

Та незнайомець був спритним. Він перекотився, підхопився й з розгону вдарив Даймлера в груди. Той відступив, втрачаючи рівновагу, і ледь не опинився під колесами мотоцикла, що саме в’їжджав на заправку. Байкер загальмував так, що гума з вереском ковзнула по асфальту.

За цю частку секунди незнайомець уже пірнув у салон автомобіля. Двигун ревнув, колеса зірвалися з місця.

— Ні… тільки не це.

Даймлер не думав. Він рвучко схопив ошелешеного байкера за куртку й буквально стягнув його з сидіння.

— Вибач.

Він вскочив на мотоцикл, викрутив газ до упору. Мотор неприродно загарчав. Вітер ударив у лице, світ звузився до задніх ліхтарів його власного авто, що стрімко віддалялися.

Даймлер додав газу. Дистанція швидко скорочувалась.

Мотоцикл ревів, стрілка спідометра повзла вгору. За мить він вирівнявся поруч із машиною й жестами наказав зупинитися. Відповіддю став лише ривок керма й ще більша швидкість.

«Добре».

Він знову додав газу, вирвався вперед, підрізав авто й раптово вдарив по гальмах. Мотоцикл занесло. Колеса з вереском ковзнули по асфальту, і байк став упоперек дороги — живим бар’єром.

Наступна мить розтягнулася у вічність.

Фари автомобіля спалахнули прямо в обличчя. Машина навіть не намагалася гальмувати.

Удар.

Метал зім’явся з оглушливим хрускотом. Мотоцикл розлетівся на уламки. Ударна хвиля підкинула Даймлера в повітря, і світ перекинувся догори дриґом. Асфальт, небо, фари — все змішалося в шаленому калейдоскопі.