Розділ 2. Слово пацана проти мрії

Все було як завжди: діти розривали пакунки, а він стояв осторонь і мовчки дивився, думаючи про своє. Неочікувано хтось пнув його по нозі.

— Привіт! Тебе також дратує, що подарунки лише дітям, а дорослим нічого? — впевнено спитав малий, що за зростом ледве дотягував йому до пояса.

Даймлер лише глибоко вдихнув, не маючи чого відповісти.

— Гаразд, зачекай. Я зараз.

Через декілька хвилин він повернувся й протягнув апельсин:

— От.

Даймлер ошелешено дивився на хлопчика й на апельсин. Звичайний фрукт у його руці виглядав інакше: помаранчевий колір був надто яскравим, ніби світився зсередини, а від нього відчувалося магічне тепло — схоже на весняне сонце після довгої зими.

— Це мені? — розгублено перепитав Даймлер.

— Так, бо дорослі завжди поза грою.

Це було так щиро, що він не зміг відмовитись. Даймлер узяв апельсин і запропонував з’їсти його разом. Вони сіли на підвіконня. Він обережно почистив апельсин і поділив навпіл.

Очі хлопчика світилися. Він явно був радий своєму новому другові.

— Ти що, якийсь таємний захисник? — спитав він, жуючи часточку й мружачись від соку.

— Чому захисник, та ще й таємний? — перепитав Даймлер

— Бо приходиш, спостерігаєш, нічого не кажеш і зникаєш. Як Бетмен.

Даймлер ледь усміхнувся.

— Так, ти правий, я його помічник. Але нехай це буде нашою таємницею.

Малий замовк на секунду, уважно глянув на нього.

— Добре, домовились. А чим ти займаєшся для прикриття?

— В сенсі? – Даймлер підняв брову.

— Ну що ти робиш, коли не працюєш на Бетмена?

— Знімаю кліпи.

— Це як у Тік Тоці?

— Приблизно так.

— Тоді зніми про мене. Я можу швидко бігати. І ще я одного разу врятував кота. Ну… як врятував: він сам стрибнув із дерева, але я був поруч.

Даймлер тихо засміявся — вперше за весь день.

— Це вже майже геройський бекґраунд.

— Бек… що?

— Історія героя.

— А, — хлопчик серйозно кивнув. — Тоді зніми про те, що я не боюся темряви.

— Точно не боїшся?

— Тільки трохи. Але це не рахується.

Він доїв свою половину апельсина й додав, витираючи пальці об коліно:

— А в мене завтра день народження. Буде купа подарунків. Приходь, я і тобі щось подарую.

— Так, авжеж, — не задумуючись сказав він. — А який подарунок хотів саме ти?

Хлопчик знизав плечима й хитро примружився:

— Не знаю. У нас все є.

— Прямо все? — Даймлер нахилився трохи ближче, ніби хотів упіймати його на слові.

Малий на мить став задумливим і пильно подивився йому в очі: — Зазвичай таке говорять лише друзям. Ти ж мені друг?

Даймлер усміхнувся куточком губ і кивнув:

— Само собою.

Хлопчик на секунду замовк, а потім тихо промовив, стискаючи руку в кулак:

— Я хочу на свій день народження, щоб хтось із близьких мене знайшов і я міг їх обняти. Так міцно, наче після тривалої розлуки. І щоб це було з любов’ю.

Даймлер відчув, як щось защеміло всередині. Він обережно поклав руку хлопчикові на плече:

— Ок, домовились. О котрій потрібно бути?

Малий глянув на старий годинник на стіні й пояснив:

— Найчастіше починають святкувати, коли маленька стрілка на одинадцять.

— Заметано, — усміхнувся Даймлер. — Як маленька стрілка буде на одинадцять, я приїду.

Мальчуган широко розплющив очі, ніби хотів переконатися:

— Ти правда прийдеш?

Даймлер простягнув йому руку для «чоловічого» потиску: — Слово пацана.

Вони потисли одне одному руки, і хлопчик, засміявшись, побіг до інших дітей.

Попрощавшись зі своїм новим другом, Даймлер підійшов до виховательки. Вони коротко переговорили, обмінявшись кількома словами про дітей. Потім обидва одночасно повернули голову в бік хлопчика. Вона привітно посміхнулася й легко кивнула головою.

Він ще раз глянув на дітей, вдихнув повітря, наповнене їхнім сміхом, і, поправивши одяг, неквапом рушив до виходу. За мить двері дитячого будинку зачинилися за ним, залишаючи всередині теплий гомін, а попереду — його власні справи.