Розділ 1. Даймлер

Йому двадцять три — вік, коли більшість ще шукає себе, а він уже встиг розбити багато сердець. Коли Даймлер з’являється в кімнаті, він не входить, а монтується в простір — кадр за кадром. Його погляд спершу здається надто спокійним для юності: зелений, глибокий, з ледь помітною золотою іскрою біля зіниці, мов трава перед світанком. У цьому погляді — дивна звичка за секунди побачити те, що інші не можуть розгледіти роками. Люди поруч ніяковіють, бо відчувають, як він їх зчитує.

Темне волосся спадає на чоло, приховуючи половину обличчя, наче тінь від прожектора, виставленого надто низько. У його поставі — зібраність людини, яка звикла стояти за камерою, але завжди лишається в центрі того, що відбувається. Він ще не має великих нагород і гучних контрактів. У його портфоліо — кілька кліпів, знятих на межі бюджету й натхнення. Але вже тепер у них є те, чого не купиш: відчуття неминучості.

Так, ви правильно здогадалися: Даймлер — режисер музичних кліпів, або, як зараз говорять, кліпмейкер. Він ще молодий, тому часто пише сценарії вдень і вночі, будує кадри, як архітектор майбутніх спогадів, і монтує так, ніби намагається виправити не відео, а саме життя. Для нього кліп — не реклама пісні, а спосіб упіймати секунду, яка захопить нашу увагу, залишаючи спогади на підкорці перед тим, як зникнути. Він працює жорстко, майже безжально до себе. Переписує сцени, поки вони не починають дихати власним життям. Вимагає, щоб підтекст говорив із глядачем. Покроково йде до своєї мети — зняти кліп для свого кумира, на піснях якого він виріс.

У ньому є щось від романтичних героїв, які не вміли бути щасливими, але вміли бути справжніми: внутрішня самотність і ніжність, прагнення до краси, що межує з хаосом.

Цього дня, як і завжди після вдалого завершення проєкту, Даймлер заїхав до дитячого будинку на околиці. Це був його маленький ритуал. Він не вітався з дітьми, просто віддавав коробки з подарунками виховательці й спостерігав, як малі цьому раділи. Він не розумів, як це працює, та в ці хвилини отримував неймовірну кількість енергії й нових ідей для своєї подальшої творчості.

Він виріс не тут. У нього була повноцінна сім’я — мама, тато, квартира з трьома кімнатами й їжа в холодильнику. Але батьки завжди поверталися після дев’ятої, а нерідко й опівночі. Мати іноді приносила роботу додому. Батько — завжди втомлений. Братів і сестер не було. Тоді вулиця й стала справжньою сім’єю: павільйони дитячого садка з розбитими ліхтарями, гаражі зі справжнім чоловічим запахом бензину й мастила, а головне — компанія пацанів, які завжди підтримували навіть найбезглуздішу ідею. Там завжди вистачало пригод — тих, що потім згадуються зі сміхом і холодком у грудях.

Якось вони курили на даху багатоповерхівки, й один із них, Сем, кидаючи недопалок, вирішив продемонструвати, як спецназівці стрибають із гелікоптерів, і ледве сам не полетів за ним. Даймлер тоді просто схопив його за куртку й потягнув назад. Сем вилаявся й відштовхнув руку — ніби той порятунок його образив. Хтось нервово зареготав. І все — ніби нічого й не сталося. Для них це було звичайним повсякденням із прихованою небезпекою, яку вони ігнорували.

Вони сміялися з того пізніше — як з усіх тих випадків, коли смерть пройшла за сантиметр, але якась невидима рука відштовхнула її вбік. Даймлер досі не знав, чи вірить у ту руку. Але знав інше: тоді, в дитинстві, йому завжди бракувало батьківського тепла. Уваги, що зникає, ховаючись за роботу.

Тому і приїжджав сюди. Не для того, щоб «допомагати». Просто, коли маленька дівчинка з косичками або хлопчик хапає його за рукав і шепоче: «А ти ще приїдеш?», він відчуває, як щось усередині на мить перестає боліти. І це — єдиний момент, коли монтаж у його голові на секунду зупиняється.