Двадцять друга глава

Біля дороги, стояло величезне корито з помиями. В кориті, як у ванні, лежав здоровенний кнур. Здавалося він спав. На передніх ратицях, які лежали поверх корита, поблискували дуже коштовні здоровенні персні.

Горошок не звик вітатися з зустрічними свинями, та й Аліса, мабуть теж. Тому вони вирішили спокійно пройти мимо.

— Ей, молодняк, стояти! Швиденько підскочили до мене, — не відкриваючи очей, гучно промовив кнур.

Від несподіванки, мандрівники зупинилися. Потім Горошок зробив крок вперед, та рукою відсунув Алісу за себе.

— Може сам підскочиш? – промовив молодий козак.

— Нічого собі. А чого це ти такий зухвалий? – сказав кабан, суворо глянувши одним оком на хлопця.

— А того, що я на таких як ти, ще в дитинстві їздив.

— Зухвалий значить? А ти мені подобаєшся. Люблю таких. Ти не повіриш, я навіть, тобі трохи заздрю.

— В тебе корито повне, а ти мені заздриш, — посміхнувся хлопчина.

— Корито, це так. Тільки я, в цьому кориті, як раб на галері. Хочеться піти світ за очі, дихнути вільним повітрям.

— Так піди, жолудів позбирай, — здивувався Горошок.

— Нічого ти не розумієш, дурнику. Мені, ті жолуді не потрібні. Мені сюди, трюфеля приносять. А проблема в тому, що я не можу покинути це корито, бо в мене тут багато справ. Треба дивитися, щоб робітники не лінилися і вчасно його наповнювали. Щоб не пересолювали, не переперчували й ще багато чого. Це дуже складний і відповідальний процес. Ні хто, крім мене, не зможе ним правильно керувати та контролювати. А як тільки я, трохи відійду від цього корита, то ви не уявляєте скільки охочих на біжить на моє місце.

— Ну бувай, слідкуй за процесом, — сказав козак, узяв за руку дівчинку й повів її далі.

— Нічого, скоро у вас з’являться проблеми і ви прибіжите до мене. Тоді й побачимо хто на кому поїздить, — навздогін викрикнув їм кнур.

Наші втомлені й голодні мандрівники, йшли далі. На зустріч їм виповзла русалка. Вона крехтіла і тихенько лаючись, повзла по дорозі, перебуваючи, не в кращому гуморі. Коли хлопець і дівчинка запитали її де живе Темна зірка, то вона лише махнула рукою у бік хатинки, що показалася попереду.

Хатинка була невеличкою та строгою. Кам’яні стіни, міцні двері, вікна і дах, ні чим особливим не виділялися. Пустий двір, було огороджено високим парканом з ліси. За хатою ріс здоровенний, зелений дуб.

Горошок постукався. Ні хто не відповів. Тоді хлопець відчинив двері і вони увійшли у сіни. Всередині, хата була набагато більшою, чим зовні. Від сіней відходили довжелезні коридори, вздовж яких були розташовані двері. Дверей було стільки багато, що їх неможливо було перерахувати. Хлопець з дівчинкою, трохи провагавшись, пішли одним з коридорів, по дорозі заглядаючи у кожні двері. За ними знаходилися здоровенні кімнати, заповнені скринями. Тільки добре побродивши, вони натрапили на відкриту кімнату, в якій була Темна зірка.

Там стояв широкий стіл, щільно заставлений великою кількістю смачних страв. За столом, на лавці, біля вікон з рушниками, сиділа худа жінка у вишитій сорочці й темній спідниці.

Побачивши, що до неї прийшли гості, зірка підібралася, узяла в ліву руку виделку, а в праву столовий ніж та стала елегантно наколювати виделкою галушки, вмочати їх у сметану, потім відрізати шматочки й повільно їсти. Потім швидше. Потім відклала ножик, а потім і виделку. Аліса з Горошком, у захваті, дивилися, як галушки самі почали плигати в сметану, після чого, струмочком летіли до рота Темної зірки.

— Добридень! Смачного! – трохи оговтавшись, привітався молодий козак.

Галушковий струмок зупинився, галушки посипалися на стіл. Жінка встала й урочисто промовила:

— Поздоровляю! Вам пощастило потрапити в місце, де справджуються найбажаніші мрії. У нас так весело, що навіть світло і час, затримуються, бо не хочуть залишати нас. Ви не тільки не постарієте, а навіть не подорослішаєте неймовірно довго. Познайомимося, я Темна зірка, а ви хто?

— Мене звати Горошок, я козак і студент Козацького університету.

— А студент, це як? – запитала вона.

— Ну, по науках значить, — відповів студент.

— Та ви що? – сплеснула долонями хазяйка, — Наука, це ж жах. Воно вам треба?

— Треба, а чого жах?

— Скажу вам. У нас тут, розказують про Чорного професора. Йому, колись подобалася одна гарненька аспіранточка. Він до неї навіть посватався, а вона взяла, та й гарбуза йому винесла* (*Примітка автора: в давні віки, у наукових колах — «винести гарбуза» означало, відмовити нареченому при сватанні.) І тоді, професор вирішив, щоб справити на неї враження, дуже сильно вивчити науки. Глибоко у ті науки занурився. Нарозумнився, до неймовірного розуму. Став розумнішим за всіх людей. Приблизно так само, як самі люди, розумніші за гусаків. І трапилося страшне. Оскільки люди не розуміють гусаків, а гусаки людей, так і він, перестав розуміти людей, а люди його. Ходить тепер по вулицях у чорній професорській мантії з лозиною та, по дуже розумному розмовляє, хоче всім розказати, що та як робити. А люди його не розуміють, думають, що він просто белькоче. Так він, лозиною допомагає поясняти. Тепер всі від нього тікають і ховаються. А на вашій планеті, мікроскоп вже винайшли, чи ще ні?