Двадцять перша глава

Дуже, дуже повільно, молодий козак опустився на широку лісову стежку. Навкруги було так світло, що не було навіть тіні. Лісова доріжка, крутилася змійкою серед густого лісу. Раптом Горошок почув, як хтось хлипає. Швидко, підійшовши на звук, він побачив, що в кущах сидить Аліса і плаче. Вгледівши хлопця, вона різко підскочила, підбігла до нього, обняла та ще більше заридала.

— Я думала, ти мене покинув, — ридаючи промовила маленька дівчинка.

— Козаки своїх не кидають, — тихо промовив хлопець.

— А як, ми звідси виберемося? – потроху заспокоюючись, запитала Аліса.

— Не переживай. Маючи під рукою, справжнього козака, завжди викрутишся, — намагаючись, додати веселості до свого голосу, відповів Горошок.

Зненацька, недалеко від них, розтулилися кущі. З тих кущів, висунулася здоровенна крокодиляча голова, на довгій шиї. Помітивши наших героїв, крокодиляча голова радісно облизнулася. Паща крокодила була така здорова, що по ній можна було б спокійно ходити удвох. Та ніхто по ній, не збирався ходити. Козак швидко став у бойову стійку, а Аліса сміливо сховалася за нього.

— Тузік! Тузік, до мене, — з лісу пролунав дзвінкий дівочий голос.

Крокодиляча голова обернулася назад, зламавши три товсті стовбури дерев. Потім з жалем подивилася на наших мандрівників. Розвернула свій величезний тулуб, розміром з п’ятьох слонів і весело помахуючи довжелезним хвостиком побігла у напрямку голосу.

— Мабуть, і нам вже пора йти, — після нетривалого мовчання, сказав Горошок.

— Ага, ага, — часто киваючи головою, відповіла Аліса.

Швиденько, наші герої рушили далі по стежці.

Пройшовши чималу відстань і трохи заспокоївшись, вони побачили молодого хлопця, обвішаного різноманітною зброєю. Зброї в нього було так багато і вона була такою різноманітною, що він міг би змагатися з деякими музеями зброї, в кількості та різноманітності. Підійшовши ближче, він радісно привітався.

— Привіт! Ви, мабуть, новенькі? – сказав він.

— Чи новенькі, чи старенькі, тільки нас сюди засмоктало, а нам додому треба. — відповів Горошок, — Може підкажеш, як з Темною зіркою побалакати?

— Зрозуміло. Я, сам точно не знаю де вона живе, але йдіть цією стежкою, кажуть ця стежка до хати Темної зірки приведе. А вона розкаже, що тут та як. Та ви не переживайте, — продовжив він, — я теж спочатку, коли попаданцем став, то дуже перелякався, а тепер ходжу задоволений як слоняка.

— Яким ще попаданцем? – запитав наш козак.

— Ну розумієте, я колись в офісі, сисадміном працював. Нудьга страшенна. Та і для здоров’я, не дуже корисно. Сидяча робота, багато кави й піци, нікого до добра не доведуть. Раптом, несподівано трісь-бах-трясь і я тут. Спочатку перелякався, потім освоївся, прокачався. Тепер не повірите, я палладін шістнадцятого левела. Полюю на різних монстрів та зомбаків. Зараз правда, з’явилася одна проблемка. Не можу здолати. одного боса-зомбака вісімдесятого левела. Як дурень, після чергової своєї смерті, п’ятий раз біжу до нього, з точки відродження.

— А чого тут так світло, а сонця немає? – запитала Аліса.

— Так світло ж не може звідсіля вирватися, того воно тут гуляє і світить постійно. Дуже зручно. Ні хто не скаже, мов лягай спати, бо вже пізно. Ладно, побіг я. Не переживайте. Тут усе що хочеш є. Прямо засмоктує у колообіг подій. Махнув їм рукою, та бадьоренько пішов собі далі.

— Мабуть, я якась старомодна стала, — дивлячись, як попаданець зникає за рогом, сказала Аліса, — нічого не зрозуміла.

— Ну, мабуть, офіс, це таке село, — став поясняти Горошок, — і там він, може за коровами доглядав.

А, тепер ясніше стало, — сказала дівчинка, — пішли далі, бо щось я зголодніла. Залюбки, того крокодила усього з’їла б, як би хтось його смачненько приготував.

Молодий козак узяв маленьку дівчинку за руку і вони почимчикували далі.

В дорозі їм зустрічалися не тільки ліси, а й степи, пустелі, савани. Одного разу, вони проходили повз тундру з льодовим океаном. Там було багато оленів, тюленів, китів та білих ведмедів. Місцеві жителі, одягнені в шкури й зі списами, полювали на всю ту дичину. Скільки б не полювали, а дичини ставало все більше й більше. Від того вони дуже раділи.

Пройшовши, після тундри ще кілька місцевостей, наші мандрівники побачили будинок на якому висіла вивіска «Корчма інтелектуальної та духовної їжі».

Слова «корчма» і «їжі», нашими друзями були сприйняті зі світлою радістю, але добавка до них, слів «інтелектуальної» та «духовної», темною хмаринкою напливали на світло цієї радості. Не дивлячись на це, друзі рішуче зробили крок до корчми. Та не встигли вони дійти до дверей, як їх випередив якийсь дивний козак. Він був без шапки, з барберською зачіскою, а на жупані в нього було написане «літописний робітник».

Зайшовши до корчми, хлопець і дівчинка побачили, що за широкими столами у кріслах сиділи чоловіки. Усі вони щось читали, час від часу поважно киваючи головами. Хтось погладжував солідну сиву бороду, хтось крутив довгі вуса, а хтось протирав носовичком, одразу видно, що дуже розумну, лису голову. В закуточку сиділа жіночка й теж читала і тихенько промовляла: «Ой лишенько, ой лишенько! Ай-ай-ай!»