Двадцята глава

Молодий козак і маленька дівчинка гуляли по безкрайньому простору.

— А для чого тобі такі чоботи? – з під лоба подивившись на Горошка, запитала Аліса.

— Так то для Оленки, — задумливо відповів хлопець, — ми з нею на вечорницях танцюємо. Батьки примушують її сіно перекидати, а вона від того дуже втомлюється. Їй ті чоботи, дуже потрібні.

— Мені ці чоботи дуже потрібні, — роздратовано відповіла Аліса, різко вихопивши свою руку з руки хлопчини.

— Тебе що, теж примушують сіно перекидати?

— Накажу, примусять.

— Ну, нічого. Таких чобіт приблизно п’ятнадцять возів. По космічним міркам, це мало, але нам вистачить.

— І по моїм міркам, це теж, дуже мало, – майже викрикуючи, відповіла дівчинка, — мені таких чобіт, треба тридцять возів. Як тридцять перший знайдемо, так і твоїй Оленці перепаде.

— Ні, так не підійде.

— Ах так!

Аліса різко відвернулася та побігла від Горошка.

— Стій! Ти куди? – закричав молодий козак і побіг за нею.

Дівчинка, намагаючись від нього втекти, стала перестрибувати на інші доріжки. Стрибнувши в черговий раз, вона перелетіла через доріжку і щось потроху, стало її затягувати. Горошок рвонув до неї, як куля з мушкета, але він не встигав. Алісу затягувало, щось таке темне, що було набагато темніше темного космосу. Очі Аліси, з жахом і мольбою, дивилися на Горошка, а темна діра все швидше й швидше затягувала до себе маленьку дівчинку. Козак плигнув за нею, як плигав з хлопцями літом у річку, та якась могутня сила гравітації затримала його і поставила назад на доріжку. Молодий козак обернувся. Перед ним знаходився, велетенській Місяць, у всій своїй красі. Місяць дивився на нього і світився холодним світлом.

— Я не відпущу тебе, — суворо промовив він, — ти дуже малий, щоб робити такі вчинки. З Темної зірки ні що і, ні хто не повертається, навіть світло не може вирватися з цієї пастки. Ти не зможеш вже їй допомогти і твоєї вини в цьому немає. Іди до дому та живи собі далі.

— Не вже ти не розумієш? – Горошок подивився Місяцю прямо в очі, – Зараз, я відповідальний за неї. Як, я піду до дому? Якщо, я її покину, то в мене не буде свого дому. Та і нічого істинного в мене не буде. Відпусти мене!

— Не відпущу! – гучно відповів Місяць.

— Я колись помру і може тоді забуду про свою зраду, — зі сльозами на очах промовив молодий козак, — Але ти, як ти, зможеш з цим ходити, по небосхилу, сотні мільйонів років?

Сила тяжіння повільно стала відпускати хлопця. Навколишні космічні об’єкти, з жахом дивилися на те, що відбувається. Він повільно опустився на доріжку, швидко розвернувся і рибкою пірнув за Алісою в провалля космосу.

Падіння почало пришвидшуватися. Зорі перед очами, стали пролітати все швидше й швидше, перетворюючись в яскраві смужки. Темна зірка тягнула на себе так сильно, що здавалося вона розірве молодого козака. Це тривало дуже довго. Здавалося цьому не буде кінця. Та раптом рух уповільнився і він плавно приземлився.