Чотирнадцята глава

На ярмарку, біля лавки з шапками вушанками, створився неймовірний ажіотаж. Шапок на базарі й так не хватало, а тут ще й з неймовірними знижками. Народу набігло багато, а купець загодя поставив яскраву невеличку трибуну, заліз на неї та став об’являти нову рекламну акцію. Гучно крикнув, що він дуже чесна і порядна людина, тому дуже любить правду. Ще сказав, що його звати Співнем і якщо, хтось з трибуни розкаже тяжку правду, яку не став би ні кому розказувати, то за це отримає, безкоштовно три шапки вушанки. Натовп збуджено гомонів.

В цей час Вахлаков, підійшов до однієї жіночки і заговорив з нею:

— Добридень!

— Добридень! – чемно відповіла вона.

— А вас часом, не Мотря звати? – запитав купець.

— Так, Мотря, — відповіла жіночка.

— А ви знаєте, що ваша подруга, яку ви шанобливо звете Дульсінеєю, на вашого Степана заглядається?

Мотря аж підкинулася.

— Ні не знала. От же ж жаба! А я до неї як до кращої подруги… Як вона могла?

Жіночка заплакала. Вахлаков обережно, під лікоть підвів її до трибуни. Жіночка, від образи, була трохи не в собі. Співень подав їй руку і вона ридаючи, як зачарована залізла на трибуну.

— Я вас добре розумію, вам не просто, — лагідно промовив Співень, — та правду, все ж таки треба казати, якою тяжкою вона б не була.

Жіночка витерла сльози. Люди з цікавістю і співчуттям дивилися на неї.

— Я б ніколи цього не сказала, але тепер скажу, — з трибуни промовила Мотря, — Дуська зі Слобідки, дурепа і трьохтонна жаба.

— Та ти сама дурепа, ще й чотирьохтонна жаба, — почувся жіночій голос з натовпу.

Мотря в сльозах, зіскочила з трибуни та побігла до дому.

— А шапки? – вигукнув Співень, та жінка його не чула.

— Тепер, вони точно глечики, одна одній поб’ють, — звернувшись до натовпу, радісно промовив він.

Народ збуджено гомонів.

Раптом на трибуну виліз чоловік в шапці вушанці.

— Добрий день! – привітався з ним Співень, — А в вас яка правда?

— Люди добрі! Ми з кумом, завжди добре один до одного відносилися, — став розказувати чоловік у вушанці, — та одного разу, ми пішли з ним по ялинки. Коли ми вийшли з корчми, кум сказав, що завдяки його неймовірним здібностям, ми через п’ятнадцять хвилин будемо вдома. Я запропонував йому забитися на шапку, що ми не встигнемо, і ми забилися. По дорозі, нас нагнала, якась чорна тварюка і ми справді, через п’ятнадцять хвилин опинилися вдома, тільки без ялинок, а дехто і без шапки.

— Мені здається, що ваш кум, поступив з вами не чесно, — вигукнув Співень, — це дуже схоже на шахрайство.

— От і я не знаю, що тепер думати, — промовив чоловік, сумно отримуючи безкоштовно, три шапки вушанки від купця.

— Ти не викручуйся, козацьку шапку давай, — почулося з натовпу.

Жінки й чоловіки почали сперечатися. Стали чутні вигуки, на кшталт такого: «Та вона не трьохтонна, вона чотирьохтонна» і таке всяке інше.

Несподівано на трибуну, піднявся корчмар з мішком. Всі затихли.

— Дорогі мої співвітчизники! – емоційно, з надривом у голосі, почав він. – Нікому не хотів казати, але все ж таки прийдеться зізнатися. Я не хотів, та не проста доля, вимусила мене це зробити.

На базарі запанувала тиша. Всі стурбовано, з цікавістю дивилися на хазяїна корчми.

— Нещодавно, до мене прийшли незнайомі люди, — продовжив оратор, — зненацька вони провели зі мною, інавгурацію*.(*Примітка автора: «провести інавгурацію» — означає, назначити правителем країни.) Я відмовлявся, не хотів, але тепер, вже нічого не поробиш. Народ правду каже: «Булаву, в мішку не приховаєш. Я, ваш Гетьман».

З цими словами, він витяг з мішка булаву та високо підняв її над головою.

Хтось скрикнув, якась жіночка знепритомніла та більшість народу стояла як заворожена.

— Тепер, на мені лежить тяжкий обов’язок піклування за нашу Козацьку Країну. Я зроблю наше життя кращім. Я зроблю рехформи. Буде введена нова податкова пільга. З податків, приберу всяку писанину та бюрократію. Тепер їх можна буде, без тяганини, просто приносити мені в корчму. За кожен принесений податок, платник податків, отримає по сто грамів гарної наливочки.

Деякі чоловіки в натовпі, схвально закивали головами.

Корчмар осідлав ораторського коника. Одну руку він засунув у кишеню, другу виставив вперед і продовжив.

— Я видам указ про те, що як що, будь-яка жінка, коли побачить в іншої, якусь прекрасну новомодну річ, то вона не повинна, по триста разів вмовляти свого чоловіка, купити їй таке саме. Владою, даною мені булавою, я зобов'яжу виконувати законні вимоги наших прекрасних жінок, з першого прохання.

Частина натовпу вибухнула аплодисментами. Інша стала вигукувати: «Та як це? Та ви що?»

— Мало того, для проведення рехформ, я відміняю вивчення всіх наук. Треба ще вивчити та під науковим кутом зору, з’ясувати, чи потрібні ті науки взагалі.