Десята глава

В студентській хаті було тихо і сумно. Філософська наука відскакувала від голови, як долоня від бубна, на вечорниці. Поняття: борщ, Оленка, картопля на шкварках і чоботи на підборах, були настільки яскравими й реалістичними, що займали, весь обсяг пам’яті молодого мозку. Голова була забита так щільно, що навіть маленька дрібничка, типу філософії, не могла туди просунутися. Справжній козак, яким був наш Горошок, міг взяти себе в руки. Та тільки річ у тім, що себе взяти в руки можна, а ефемерні образи в голові, ні. Навчання зайшло в глухий кут. Студент підняв очі від підручника, в якому замість літер, по рядках, танцювала Оленка на підборах з глечиком борщу на голові й сковорідкою картоплі в руці та подивився на двері своєї кімнати.

Двері відчинилися. До кімнати влетів кіт, точніше професор Кіт.

— Ну що друже, об’єднуєш необ’єднане, чи роз’єднуєш не роз'єднане? – з порога вигукнув професор.

— Весело тобі сміятися, мене вдома чекають, а канікули не такі вже й довгі, — сумно відповів Горошок, — ти теж, друг називаєшся. Як ти міг завалити мене на екзамені?

— Хлопчику мій, — відповів Кіт, — який би я тобі був друг, як що б тебе неуком залишив та ще й гарну оцінку тобі, за це, написав? Я, до речі, щоб ти знав, через тебе на сафарі не поїхав. Поки ти не складеш іспит і я, в університеті повинен сидіти.

— Вибачай, не знав, — засмучено відповів хлопець.

— Проїхали, забудь.

 Кіт зачинив хвостом двері і тихо промовив:

— Тут таке діло. Треба провести таємне детективне розслідування. Мені потрібен надійний помічник.

— А що трапилося?

— Дивні справи кояться, хлопче, — Кіт з серйозним виглядом почав розказувати, — недалеко від корчми, у козаків, опівночі, шапки зникають та це ще не все.

— А що ще?

— У Гетьмана булава пропала.

— Та ти що? – Горошок аж підвівся. – А як він тепер? Чи Гетьман, чи не Гетьман?

— Не знаю, мабуть, в родича треба питати.

— В якого родича?

— Є в мене один далекий родич. Усі звуть його, котом Шредінгера. Неймовірно розумний кіт. Різні науковці з фізики, до нього на консультації бігають, питання різні задають. Тільки він так затуманено відповідає, що ніхто не знає відповів він чи ні. Ті науковці виходять від нього, дуже запамороченими та не можуть навіть відповісти, чи бачили вони того кота, чи ні.

— Нічого собі?

— Дуже грамотний.

— Що робити будемо? — молодий козак вже відчув себе детективом. – План є?

— План такий, дивись, — з цими словами Кіт виклав на стіл листівку.

На листівці було написано: «Різдвяні знижки. Ексклюзивне сафарі на мишей. Для самих вимогливих котів. Тепер, не тільки кожна третя миша, яку ви вполюєте буде для вас безкоштовна, а ще і друга, і перша. Неймовірно вигідна пропозиція. Ви платите виключно за харчування та проживання. Приїжджайте тільки до нас! В нас, самі годовані й вигуляні миші. Не пожалкуєте. Віддихнути після сафарі, ви зможете, як завжди, на нашому п’ятизірковому припічку. Харчування в корчмі, по системі «онклюзив». З нашими мишами ви відчуєте себе тигром. Корчма розташована близько трьох дубів, по дорозі до Батурина».

— І що це? – не зрозумів Горошок.

— Це наша легенда прикриття, – почав розказувати професор Кіт, — Я, начебто приїжджаю на сафарі, мишей ловити, а ти — мій помічник мисливця. Я живу на припічку, а ти в номері для гостей. Для початку, треба роздивитися куди шапки пропадають. Це, мабуть, не з проста, я так думаю.

— Є тільки одна заковика, — зам’явся Горошок.

— Яка ще?

— Та ти знаєш, в мене грошей і так не багато, та я ще на чоботи Оленці збираю. Добре, хоч миші в тій корчмі, зараз безкоштовні.

— За те, навіть не переживай, — посміхнувся Кіт, — ти Діогена знаєш?

— Це той філософ що у діжці живе і в нього більше нічого не має? Так що?

— А то, в Діогена хоч діжка є й одежу якусь носить, а в мене ні діжки, ні одежі. Харчування мені видають безкоштовно, як професору, в університетській харчевні. Ночую на професорському килимку, за університетською грубкою. Мені, навіть кішечкам, не треба чоботи купляти, а гарненька університетська зарплатня капає. Так куди мені її дівати? Не переживай. Це в мене проблема, бо я не знаю як ту зарплатню потратити. Тому, я все оплачую.

— Ну ладно, — погодився молодий козак.