Глава 38

Сандерсон

Ранок приходив повільно, сірою димкою крізь туман, що клубився і осідав на траву.

Сандерсон сидів у своєму кабінеті й дивився, як перші промені сонця ковзають по стінах його кабінету.

Світло назовні було чистим, майже невинним — воно лягало на військові машини, на огорожу з електричним дротом, на військових, що рухалися територією з механічною точністю. Напевно це мало виглядати як добре налагоджений механізм.

Але він знав правду.

Механізм уже був заражений.

Його пальці тремтіли, коли він торкнувся склянки, на дні якої бовтався останній ковток віскі. Напій котився стравоходом гарячою хвилею, але не давав тілу тепла. Останні години Джек не міг зігрітися, час від часу здригаючись від хвилі холоду, яка прокочувалася м’язами.

Він потер очі, які своїм печінням дратували його. Симптоми розгорталися чітко, безжально — так само, як це було в інших.

Порятунку не буде.

Ніхто з інфікованих не вийде звідси живим.

Він прийняв це з холодною ясністю вченого, який читає звіт про власну смерть.

Джек Сандерсон останні роки присвятив ідеї, що людина може стати кращою версією себе. Швидшою. Сильнішою. Стійкішою. Тут вчені поєднували біологію й технологію, вплітали в нервову систему мікромодулі, стимулювали приховані резерви мозку.

Тут вони намагалися знайти спосіб пристосувати для військових нужд надздібності — ті рідкісні аномалії, які природа час від часу дарувала окремим індивідам.

А ще — створити біологічну зброю, яку неможливо ідентифікувати як зброю.

Ідеальний солдат. Ідеальний агент. Ідеальний механізм руйнування.

Звісно на початку його призначення на цю посаду він дивився на ентузіазм співробітників Центру з великою долею скепсису. Навіть подумки підсміювався над їх завзятістю, дитячим захопленням справою яку вони тут робили. А потім сам непомітно втягнувся в цю гонитву за дивом.

Він провів рукою по обличчю.

Десь дорогою вони перетнули межу. Не поступово — різко. І продовжили йти, переконуючи себе, що це необхідність. Що ворог не спить. Що Пентагон чекає результатів. Що історія не пробачає слабких.

Вони взяли на себе роль бога.

І, можливо, тепер платили за це.

В Сандерсоні повільно народжувалася лють. Спершу — роздратування на кураторів програми, які вимагали швидших результатів. Потім — на військових, через недбалість яких сталося зараження. Один неправильний крок — і вірус вирвався з-під контролю.

Але найгірше — на самого себе.

Він дозволив системі поглинути його. Дозволив задачам, дедлайнам і грифам «цілком таємно» витіснити просте людське запитання: чи маємо ми право?

Вночі Болтон повідомив: група, що вирушила за дівчинкою і чоловіком, не виходить на зв’язок.

Це означало лише одне.

Всі мертві.

Сандерсон подумав про Сару. Маленька, тиха, з великими очима, в яких було більше розуміння, ніж мало б бути в дитини. Про Роберта — впертого, небезпечного, готового йти до кінця. Про їх невгамовне прагнення звільнитися від втручання в їх тіла, в їх життя, що штовхнуло їх на відчайдушну втечу і такий суперечливий союз.

І про Хантера.

Колись — людину. Тепер — щось інше. Настільки, що його мотиви для втечі залишалися дотепер загадкою. Мотиви – яких він не мав мати.

Дивно, але його не бентежило, скільки ще шкоди може завдати ця істота, перш ніж її знищать. Не бентежило, чи перенесуть досліди до іншого комплексу після того, як військова санітарна служба зачистить усе тут — вогнем, хімікатами.

Його раптом перестало цікавити майбутнє програми.

Світло стало яскравішим. На плацу змінилася варта.

І тоді щось у ньому зламалося.

Лють спалахнула різко, як коротке замикання.

Він підвівся так швидко, що стілець із гуркотом відкотився назад. Вийшов у коридор. Пройшов повз замкнені двері довгим коридором. Його хода була вже не стриманою — майже біг.

Серверна була розташована в підвалі. Його ключ-браслет все ще зберігав доступ сюди. Бетон, прохолода підземного приміщення, гул систем охолодження. Ряди стійок із блимаючими вогниками, сплетінням кабелів, носіями даних — роки роботи, мільярди доларів, тисячі сторінок досліджень.

Усе, що вони створили.

Усе, що не мало права існувати.

Він тремтячими пальцями відкрив шафи. Почав виривати накопичувачі — один за одним. Металеві корпуси билися об підлогу, ковзали в його руках.

У ньому не було паніки.

Лише холодна рішучість.

Якщо вони всі приречені — він залишить по собі останній подарунок байдужому до людських доль Пентагону.

Порожнечу.

Він зібрав носії в ящик з-під якогось устаткування, і поніс до моргу. Дивне місце для фінального і такого гучного акорду, але саме там стояв утілізатор.