Глава 37

Роберт

Дорога, яку описав Гарет, вела крізь суху, потріскану землю, де навіть вітер здавався підозрілим. Роберт вимкнув фари за милю до точки й далі котився майже навпомацки, орієнтуючись по темних обрисах пагорбів. Ніч уже втрачала свої риси, розмиті темрявою. Ще трохи — і вона розчиниться від першого подиху світанку.

Вони чекали.

Двигун давно стих, але Клейтон відчував його вібрацію у власних кістках. Біль у хребті тупо нагадував про себе — не різко, не кричуще, а вперто, ніби він тепер назавжди частина тіла. Роберт перевірив годинник. Вікно, про яке казав Гарет, мало відкритися за десять хвилин. Проміжок між зміною патруля і проходом тепловізійної групи. Крихітний люфт у системі.

— Ти готова? — спитав він Сару.

Дівчинка кивнула. В темряві її очі здавалися більшими, ніж зазвичай. В них уже не було того дитячого переляку, який пам’ятав Роберт. Там було щось інше — концентрація. Вогонь, який не видно зовні, але тліє всередині.

Вони рушили, коли ніч почала слабшати, але ще не здалася повністю. Перебіжка — зупинка — присісти в тіні сухого чагарнику. Роберт обирав маршрут так, щоб вони лишали мінімальний силует. Уявляв, як виглядали крізь тепловізор: дві теплі примари на холодному тлі. Мішені.

Кожен крок віддавався в спину. Клейтон стискав зуби. Не зараз. Не можна дозволити тілу командувати.

Тунель виявився темною пащею в схилі пагорба — непомітною, якщо не знаєш, куди дивитися. Запах сирості й землі. Чоловік взяв Сару за руку.

Всередині світ зник. Як і звуки.

Там не було нічого, окрім чорної пустки, вологого повітря і шурхоту їхніх кроків. Роберт майже нічого не бачив, навіть зі своїм покращеним зором. Він орієнтувався по поверхні, по нахилу ґрунту, по слабкому протягу. Сара рухалася тихо.

— Він був добрий, — раптом прошепотіла вона. — Кевін. До того, як…

Роберт зрозумів, про що вона. Про істоту. Про те, що лишилося від людини. Вона знову повернулася до цієї теми. І Клейтон здогадувався, чому — вбивство Кевіна, напевно, лягло важкою ношею на її дитячі плечі.

— У Центрі? — спитав він.

— Так. Він приносив мені книжки. Іноді сміявся разом зі мною. А потім…

Клейтон не відповів одразу. У темряві легше казати правду.

— Інколи, — сказав він, — з людини витягують усе світле. І залишають лише оболонку.

Він знав, як це відчувається. Він сам став майже таким. І тепер теж думав, що навіть не здогадувався, наскільки близько міг сам опинитися до стану цього Кевіна. Межа була така тонка. Чи здатен він втриматися, щоб ніколи не перетнути її і не втратити себе остаточно, як втратив свої почуття.

Шлях не був довгим. А потім попереду з’явилася сіра пляма — вихід.

Світанкове світло — тьмяне, розмите, і навіть таке воно здалося їм яскравим після повної темряви.

Роберт з Сарою піднялися на поверхню, ковзаючи ґрунтовим схилом виходу.

Чоловіка з дівчинкою, що вийшли з тунелю, помітили одразу.

Троє.

Зброя в руках. Позиції — не військові, але впевнені. Один стояв трохи попереду — лідер. Обличчя жорстке, очі холодні.

— You. Stop, — сказав він ламаною англійською. — Хто ви? Чому тут?

Роберт повільно підняв руки. Відчув, як напружилася Сара позаду.

— Ми просто проходимо, — відповів він. — Нікому не заважаємо.

Співрозмовник скривився.

— Цей тунель… не для вас.

Роберт оцінив дистанцію. Той, що розмовляв, — ліворуч — нервовий, палець близько до спуску. Праворуч, біля джипу, — ще двоє. Напевно, не знають англійської. Дивляться на того, що зліва, наче чекають команди. Дула автоматів опущені, але напоготові. Відстань завелика для рукопашного бою.

Клейтон одразу зрозумів: якщо потягнеться за пістолетом за поясом на спині — вони одразу відкриють вогонь.

Розмова густішала, як повітря перед грозою.

— У нас не було іншого шляху, — відповів Роберт стримано, не спускаючи очей з чоловіків. Треба було виграти час, заговорити їх.

Та в цей момент Сара кинулася вперед.

— Допоможіть! — закричала вона. — Він украв мене!

Світ на мить зламався. Роберт завмер. Не від страху — від шоку.

Головний схопив дівчинку за плече, зупинив Клейтона поглядом.

— Вкрав дитину? — його очі спалахнули новим гнівом.

Двоє інших розслабилися. Їхня увага змістилася.

І тоді Роберт побачив це.

З-за спини чоловіка Сара подивилася на нього. Не благально. Не зрадливо.

Розраховано.

Ледь помітний рух очей — праворуч. Потім вниз.

Вона давала сигнал.

І майже одразу торкнулася незнайомця — ніби шукаючи захисту. Долонею ковзнула по його руці.