Глава 35

Роберт

Світ повернувся різко — спалахом болю.

Роберт прийшов до тями в ту мить, коли почув спів.

Тихий. Тремкий. Знайомий до кісток голос.

Сара.

Біль у спині був таким, ніби його хребет розкололи навпіл і зібрали назад неправильно. Повітря входило в легені рваними поштовхами. Він спробував поворухнутися — і тіло не відповіло.

Паніка накотила миттєво. Дика. Тваринна.

Знову.

Спогад про лікарняну стелю, про холод металевих поручнів і вирок лікарів блиснув так само яскраво, як перші промені світанкового сонця. Невже тепер — назавжди? Невже знищено все, що він так довго відновлював?

У протезі гудів глухий, нерівний звук. Система перевантажена. Збій. Можливо, відключення. Ліва нога відчувалася чужою — важкою, ніби не частина його, а прив’язаний уламок машини.

Він лежав на холодній підлозі сараю, не в змозі підвестися. І слухав, як співає Сара.

Очі насилу сфокусувалися.

Істота, з якою він бився, стояла між ним і дівчинкою. Величезна, спотворена, з біонічними модулями, що тьмяно блищали в ранковому світлі. Вона рухалася до неї. Повільно. Невідворотно.

Сара не тікала.

Її голос тремтів, але вона співала.

— Ні… — хрипко видихнув він, хоча звук вийшов ледь чутний.

Він спробував підвестися. Спина знову вибухнула болем. Перед очима спалахнули червоні плями. Він зміг лише трохи здійняти голову. Череп ніби стискали лещата.

Істота наближалася. Надто близько. Надто небезпечно. Один ривок — і її не стане.

І він нічого не може зробити.

Це лякало його сильніше за власну безпорадність. Лякало по-справжньому. Так, як не лякало нічого вже багато років. Не за себе — за неї.

Він знову спробував підвестися. Пальці впилися в холодний бетон. М’язи не слухалися. Протез гудів, наче перевантажений двигун.

Сара зробила крок уперед. І спів не обірвався.

Роберт бачив, як істота завмерла перед нею. Як її величезна фігура схилилася. Як голова нахилилася набік — розгублено, майже по-дитячому.

Щось змінилося.

Він не розумів, що — але відчував. Напруга в повітрі стала іншою. Не ударною — глибокою.

І тоді істота раптом упала на коліна.

Наче хтось перерізав нитки маріонетки, що тримали її вертикально.

Сара підняла руки й обхопила його обличчя долонями. Маленькі пальці на потворному, напівметалевому черепі.

— Сара… — видихнув Роберт, не знаючи, що просить. Зупинитися? Бігти?

Спалах був коротким. Не таким, який він бачив, коли просив її тренуватися. Не вибухом. Радше внутрішнім світлом, що пройшло крізь тіло істоти.

З біонічних модулів здійнявся тонкий струмінь диму. Деталі зашипіли. Тіло здригнулося — один раз. Другий.

І впало набік.

Праве око — людське — застигло, мов скляне.

Сара вбила його.

Роберт дивився, не в змозі одразу прийняти побачене. Він бачив смерть безліч разів. Але це було інше. Не куля. Не ніж. Не випадковість бою. Це був кінець, який прийшов із дотику дитини.

Сара відсахнулася, ніби сама не до кінця вірила, що зробила. Стояла ще хвилину, дивлячись на істоту. А потім, немов випірнувши зі сну, кинулася до нього.

— Роберте! — її голос зірвався. — Він нашкодив тобі?

Сльози текли по її щоках. Вона торкалася його плечей, обличчя, перевіряла, чи він живий.

Він змусив себе вдихнути глибше. Зосередитися. На болю. Біль означає, що він ще тут.

— Я живий, — хрипко відповів він.

Він спробував сісти. Спина прострелила так, що зір на мить згас. Але цього разу — тіло відповіло. Повільно. Важко. Протез деренчав, але підкорився команді.

Він уперся рукою в підлогу. Підтягнув ногу. Підвівся — спершу на коліно. Потім — став на ноги.

Світ похитнувся. Але він стояв.

Стояв.

Полегшення було таким сильним, що на мить він заплющив очі. Не параліч. Не знову. Він ще може рухатися. Може битися. Може вивезти її звідси.

— Треба їхати, — сказав він тихо, але вже твердо.

Він кинув останній погляд на тіло гібрида. На спотворене обличчя, в якому тепер не було загрози. Лише застигла тиша.

Сара стояла поряд. Маленька. Виснажена. Небезпечна.

Вони не мали часу на роздуми. Швидко повернулися в будинок, щоб узяти трохи води і їжі. Роберт не збирався зупинятися до самого кордону. Сара зникла в своїй кімнаті на хвилину і повернулася з Олафом.

Роберт докульгав до машини Дороті — біль прострілював хребет з кожним кроком, але він змушував себе рухатися.