Глава 34

Хантер

Звук розітнув повітря.

— Кевіне!

Він зупинився.

Імпульс атаки ще пульсував у м’язах, у суглобах, у біонічній руці глухо гудів привід, але щось перервало траєкторію. Слово.

Ке-він.

Це поєднання звуків не було командою. Воно було… знаком. У глибині його спотвореної свідомості щось ворухнулося, ніби в дверях, які давно не відкривали, повернули правильний ключ.

Кевін.

Він повільно обернувся.

Маленька істота. Невисока. Тонка. Світла на тлі сірого ранку. Її серце билося швидко — він чув це. Її дихання збивалося. Він втягнув повітря.

Вона.

Запах упізнавання був миттєвим. Особливий. Немов блискавка. Та тепер він був зіпсований — страхом. Кислуватим, різким, людським. Страх псував чистоту сигналу.

Сара.

Ціль.

Він зробив крок до неї. Повільно. Обережно. Не як до ворога. Як до відповіді.

Йому потрібно було, щоб вона торкнулася його. Чому — він не знав. У його теперішній свідомості не було імпульсу для такого розуміння. Але глибше, під шарами алгоритмів і чужих імплантів, жила впевненість: контакт завершить цикл. Закриє розімкнене коло.

Раптом — пісня.

Тиха. Та сама.

Вона завжди звучала в ньому фоном. Як радіоперешкода. Як уривок сигналу, що не вдавалося ідентифікувати. Вона дратувала систему, викликала збої, але ніколи не зникала повністю.

Тепер вона звучала зовні. Жива. Справжня.

Він зробив ще крок. І раптом — у лівій частині голови спалахнув біль. Гул. Дзижчання, що різало зсередини. Модуль у черепі засвітився коротким червоним спалахом.

Світ розірвався.

Картинки. Яскраві. Справжні.

Сара сміється, бігає біля гойдалки.

— Ще трохи, Кевіне! — її голос дзвенить.

Він штовхає гойдалку. Вона летить вище.

— Вище! — сміється вона.

І він посміхається теж. Невпевнено. Незграбно. Але щиро.

Дитяча кімната. Вона тягне його за руку.

— Сиди тут. Буду малювати тебе.

Він ніяковіє, сутулиться, намагається втягнути плечі, щоб здаватися меншим. Вона малює його з великими круглими очима і величезною усмішкою.

Вона співає. Танцює навколо нього. А він стоїть, не знаючи, куди подіти руки, і вперше в житті не відчуває себе зайвим.

Він зупинився, немов наштовхнувся на стіну.

Гул у голові посилився. Система намагалася стабілізуватися. Сигнали конфліктували. Ціль і пам’ять накладалися одна на одну, як дві несумісні реальності.

Картинки заметушилися.

Трейлерний парк. Вітер хитає тонкі стіни. Бабця мовчазна, втомлена. Він — високий, незграбний, у короткій куртці, що не закриває зап’ясть. Сміх однолітків. Штовхання. Пошепки за спиною.

Супермаркет. Нічні зміни. Сіре світло ламп. Ніхто не дивиться в очі. Самотність — його вічна супутниця.

Охоронець у центрі. Перша форма, яка сидить нормально. І там — вона. Маленька дівчинка, яка дивиться прямо. Не крізь нього. Не повз. А в нього.

Потім — аварія. Скрегіт металу. Темрява.

Лікарня. Порожнє місце там, де була рука. Темрява зліва, де мало бути око. Відсутність частини себе.

Центр. Операції.

Згода без вибору.

Біль. Розрізи. Холод інструментів. Безсонні ночі. Багато болю.

Потім — агресія. Потім — нічого.

Пустка стала домом назавжди.

Він просто хотів, щоб усе це скінчилося.

І десь глибоко, під шарами алгоритмів, народилася проста віра: Сара може це зробити. Не відштовхнути. Не знищити. А… звільнити.

Гул у голові став нестерпним. Система давала збої. Його тіло хитнулося. Біонічна рука стиснулася й розтиснулася неконтрольовано.

Але пісня тривала.

Вона стояла перед ним — маленька, тремтяча, але не відступала.

Він бачив тепер не ціль. Не сигнал.

Він бачив дівчинку.

Вона підійшла ближче. Ще крок.

І він впав на коліна, несвідомо благаючи про милосердя. Єдину людину, що колись була по-справжньому доброю до нього.

І її холодні маленькі пальчики торкнулися його обличчя.

Яскравий спалах просто в голові.

Мить. І гул обірвався.

Не стало болю. Не стало роздвоєння. Не стало імпульсів, що керували ним.

Наче довгий, нескінченний біг нарешті завершився.

Наче вузол, що стискався роками, розв’язався.