Глава 33

Сара

Сара прокинулася різко, ніби її вирвали з глибини темної води.

Мить вона не розуміла, де знаходиться. Сіра смуга світанку повзла по підлозі, повітря було холодніше, ніж уночі. Вона сиділа, притулившись до дивану. Рука — на краю подушки.

Диван був порожній.

Вона торкнулася долонею зім’ятої тканини. Тепло ще залишалося. Значить, він підвівся щойно. Значить, він не пішов далеко.

— Роб? — тихо покликала вона.

Відповіді не було.

Двері стояли прочиненими. Ззовні тягнуло сирим ранком і металом. І ще — звук. Глухий. Нерівний. Наче щось важке зіткнулося чи вдарило.

Її серце стиснулося.

Вона побігла, не думаючи. Холод підлоги, різкий подих повітря в легенях, біль у босих ступнях — усе розчинилося в одному імпульсі: туди. До нього.

Вона вискочила на двір, кинулася до сараю, звідки долинали звуки.

Там її світ втратив кольори.

У сараї, серед тіней і куп мотлоху, величезна постать кинула Роберта спиною на металеву конструкцію. Залізо задзвеніло, загуло резонансом.

Роберт осів, вдарившись потилицею. І більше не ворушився.

Сара судомно вхопила повітря і здригнулася всім тілом.

Істота була велетенською. Гора м’язів, що натягнули шкіру до межі, ніби тіло зсередини намагалося прорвати власну оболонку.

Зліва частину черепа заміняв вбудований пристрій — темний метал і матове скло, що закривало ліве око. Воно світилося штучним червоним світлом.

Ліва рука була біонічною — складний каркас металу й штучних волокон, з’єднаний із модулем уздовж хребта. Механізм тихо гудів, ледь вібруючи.

На ньому були лише брудні спортивні штани, вкриті темними плямами. Груди — оголені, ноги босі. Потворна істота — гібрид людини і технологій, він виглядав нереальним — як страшний сон. Але був надто реальним для того, щоб вбити Роберта.

І попри все — щось знайоме.

Лінія підборіддя. Форма рота. Густа брова над глибоко посадженим правим оком — таким знайомим.

Удар усвідомлення був майже фізичним.

Кевін.

Той охоронець із центру. Той, хто дозволяв їй затриматися довше в дворі. Хто колись просив заспівати для нього. Хто приносив їй зайвий пакетик соку й підморгував.

Тепер його обличчя було спотворене. Губи відтягнуті, зуби оголені, ніби вічний напівоскал. Праве око — темне, глибоке, але в ньому не було впізнавання. Лише інстинкт.

Він нахилився над Робертом. Підняв величезний гаєчний ключ — важкий, масивний. Рука рухалася повільно, але впевнено. Намір був очевидний.

— Кевіне! — крикнула вона.

Ім’я розірвало повітря.

Він завмер.

Голова повернулася ривком. По-звірячому. Плечі напружилися. Він нахилив голову набік і втягнув повітря, шумно, глибоко. Нюхав.

Вона відчула, як холод пробіг уздовж хребта. Він не впізнає її. Він сприймає її як запах. Як сигнал.

Страх підкотив до горла. Коліна ледь не підкосилися. Перед нею стояло щось, що було сильніше за людину, швидше, жорстокіше. Щось, що щойно ледь не вбило Роберта.

Але вона не відступила.

Зробила крихітний крок уперед. Босі ступні торкнулися холодної землі.

Усередині неї загуло. Сила — ще сонна, але слухняна. Вона вдихнула повільно. Зібрала її. Спрямувала в пальці. Там, під шкірою, почало поколювати. Наче маленькі іскри запалали в кістках.

Кевін зробив крок до неї. Гаєчний ключ опустився, але не впав. Металева рука ледь клацнула.

Він був близько. Надто близько. Вона бачила під шкірою його шиї випуклі частини вбудованих модулів. Як праве око трохи смикається, ніби в ньому борються різні сигнали.

Вона зрозуміла раптом — він не впізнає її. Ім’я нічого не означає. Слова — теж.

Сара ковтнула повітря.

— Let it go, let it go… — почала тихо, ледь чутно, але Кевін якось по-звірячому нахилив голову і зупинився на півкроку.

— Can't hold it back anymore… — продовжила дівчинка вже голосніше.

Ключ випав з руки Кевіна з гучним звуком, але той ніби не помітив цього, стояв заворожений.

— Let it go, let it go… — її голос ще тремтів. Але вона тримала ноту. Тримала, як тримаються за останню опору над прірвою.

Кевін зробив ще крок в її бік, і вона зібрала всі свої сили, щоб не відступити.

— Turn away and slam the door! — голос Сари ставав впевненішим, вона вже майже попадала в мелодію.

Кевін знов зупинився на відстані витягнутої руки до дівчинки.

Його голова знову нахилилася. Не хижо — розгублено. Праве око звузилося. Металевий модуль на скроні тихо зашипів, ніби коригуючи щось.

— I don't care what they're going to say, — співала вона все голосніше і рішуче.