Глава 31

Сара

Сара прокинулася від звуку знайомого голосу.

Роберт.

Голос увірвався в сон, змусив той відступити, звільняючи місце реальності. Вона ще не бачила кімнати, але вже відчула, як світ змінився.

— Прокинься, — почула вона і відчула доторк великої теплої долоні.

Його рука була важкою, реальною. Не сном. Не уявою. Тепло його шкіри миттєво повернуло її до тіла.

— Сара, треба йти в підвал. Вони прийшли, — сказав він, і в голосі не було страху.

Саме це налякало її найбільше. Не слова. Не зміст. А відсутність страху. Коли Роберт говорив так — значить, усе вже вирішено. Значить, небезпека поруч.

Вона кивнула. Швидко одягнула кофту, яку він простягнув, і підвелася. Пальці спершу не слухалися — ніби ще спали. Але тіло вже прокидалося.

Воно прокинулося швидше за мозок. Тепло в голові, ледь відчутне гудіння, що завжди передувало сплеску енергії. Її сила здіймала голову — несвідомо, але впевнено. Страх був тригером, який не давав змоги керувати цим.

Вона відчула, як по шкірі пробігли перші іскри — не видимі, але відчутні. Пальці трохи поколювало. Серце билося швидше, ніж потрібно. Груди розширювалися занадто глибоко — повітря здавалося густішим.

Роберт подав Дороті рушницю. Та була заспана, зі скуйовдженим волоссям, що не встигла привести до ладу, але її очі блимнули рішучістю. У цій рішучості не було героїзму — лише вибір. Вони з Робертом обмінялися короткими поглядами, в яких не було запитань чи відповідей, — лише розуміння.

— Що б не почули — не виходьте, — сказав чоловік наостанок, зачиняючи за ними двері у підвал.

Там пахло сирістю, старим деревом і пліснявою. Повітря було холодніше, ніж у будинку, і ця прохолода просочувалася під шкіру, але Сарі все одно здавалося, що їй жарко. Наче всередині горів вогонь, який не мав виходу.

Вони з Дороті сиділи на старій лавці біля стіни. Над головою — важкі балки, над балками — ніч і кроки тих, хто прийшов за ними.

Сара обхопила себе руками, ніби могла втримати щось усередині.

Силу.

Вона вже відчувала її — як та піднімається глибоко зсередини, з того місця, де жив страх. Спершу це було поколюванням у пальцях. Потім — мурахами уздовж хребта. Потроху це ставало хвилею. Гарячою, нетерплячою. Наче гроза, замкнена в сосуді з плоті.

Їй здавалося, що шкіра стала тоншою. Що вона відчуває кожний цвях у балках, кожен металевий предмет навколо. Старі інструменти в кутку ніби тихо відгукувалися на її присутність.

— Дихай, — прошепотіла Дороті, стискаючи її долоню. — Повільно.

Її рука була шорсткою, теплою, живою. Справжньою.

Сара кивнула, але її дихання вже збивалося. Вона намагалася рахувати вдихи. Один. Два. Три. Та з кожним глухим ударом нагорі сила в ній смикалася, рвалася назовні. Вона боялася не тільки тих, хто прийшов. Вона боялася себе.

Боялася, що знову втратить контроль. Що зробить щось, чого не хотіла.

Над ними пролунали глухі звуки — короткі удари, щось важке впало. Кожен шурхіт відлунював у її грудях. Дерево скрипіло. Пил сипався з балок і осідав їй на волосся, на плечі. Здавалося, що сам будинок здригається разом із нею.

Сара стиснула зуби. Вона відчувала Роберта там, нагорі. Не бачила — відчувала. Як темну, зосереджену присутність. Він був рухом. Він був жаром. Був для неї єдиним можливим якорем, що втримував від вибуху всередині.

Двері підвалу відчинилися різко, і в прохід впала чужа тінь.

Потім почулися кроки. Повільні. Обережні.

Чоловік у темному костюмі спускався, оглядаючи простір. Матеріал його одягу був щільний, гладкий, неприродний. На шоломі — окуляри, що ледь виблискували. Він тримав автомат упевнено, притиснувши приклад до плеча. Дуло рухалося разом із поглядом бійця.

— Не рухайся, — наказав він Сарі одразу, як помітив, що дівчинка підвелася.

Голос був глухий, приглушений маскою. Вона відчула, як сила в ній різко сіпнулася у відповідь на цей тон. На наказ.

Дороті різко схопила рушницю, що стояла біля стіни. Вона рухалася швидко — швидше, ніж Сара очікувала від жінки її віку. Закрила Сару собою, як щитом.

— Тікай… — встигла прошепотіти.

Постріл прогримів у замкненому просторі так голосно, що світ розколовся. Звук був нестерпний, він вдарив по вухах, по черепу, по всьому тілу. Сара побачила, як Дороті сіпнулася, ніби її штовхнули. На її грудях розквітла темна пляма. Очі здивовано розширилися — не від страху, від болю і нерозуміння.

Світ сповільнився.

Щось у Сарі обірвалося.

Сила більше не просила дозволу.

Вона вирвалася з неї несвідомо, але цілеспрямовано.

Її рука рвучко піднялася в бік чоловіка, і з пальців рвонув струм — білий, сліпучий, розгалужений, як блискавка в тісному приміщенні підвалу. Він вдарив чоловіка в обличчя.

Сара не керувала ним. Вона була ним.