Глава 11.1

Роберт

Питання, спочатку обережні, майже випадкові — ніби вона пробувала ґрунт, кидаючи дрібні камінці — ставали дедалі особистими. Він відчував це, але не зупиняв її.

— А в тебе було дитинство? — запитала вона раптом. Він моргнув. Не через біль. Через несподіванку.

Це питання застало його зненацька. Не змістом — формулюванням. Наче дитинство було чимось, що можна мати або не мати, як річ.

— Було, — сказав він після паузи. — Інше, ніж у тебе. Але було.

— Яким воно було?

Він замислився, занурившись у спогади, а потім заговорив, сам здивувавшись такій відвертості перед дитиною. Можливо, тому що вона не була для нього загрозою.

— Батько мене дуже любив. Гадаю, він відчував якусь провину за те, що я ріс без матері. Якось я спитав, чому вона пішла. Він того разу промовчав, а через кілька днів почав розмову сам. Сказав, що вона вийшла за нього заміж, коли її кинув інший хлопець. Так вона хотіла помститися йому. Але той не звернув уваги. Вагітність для них обох була несподіваною, та що вже поробиш — вона народила мене. Але батько сказав, що з самого початку вона доглядала мене якось відсторонено. А коли втекла, залишивши лише записку з вибаченнями, то він замінив мені і матір.

Роберт зітхнув, згадуючи істерику, яку він тринадцятирічний вчинив тоді. Відчуття сорому і безпорадності накотилися слабким спогадом — не відчуттям.

Кричав батькові, що він у всьому винний, що навіщо його народили тоді, що треба було відшукати і повернути матір. Той лише тихо зітхнув і спробував обійняти сина. Роберт вирвався і втік на берег заливу, де просидів до ночі. Він так і не зрозумів своїм підлітковим мозком, чому таке трапляється в житті.

Батько знайшов його замерзлого і вмовив йти додому. З тих пір Роберт не говорив про це, в той же час поховавши в душі біль від власної непотрібності. Його батько був м’яким, спокійним чоловіком. Не тиснув на нього, не карав за хуліганство, за підлітковий спротив всьому світові. Тихо вмовляв, пояснював важливі речі. Та хто ж слухає батьків у підлітковому віці.

Сара слухала його уважніше, ніж будь-хто в його житті. І це мало лякати більше, ніж ворожі погляди чи зброя. Бо це означало, що вона всотує його історію, пропускає через себе, аналізує. І з кожною милею її цікавість зростала — не як допит, а як голод. Голод до звичайної людської історії.

— Я був непростим хлопцем: тікав з дому, прогулював школу, займався дрібним хуліганством, зневажав дорослих і власного батька. Та все це не вплинуло на його любов до мене. Подорослішав, я зрозумів, що він боявся втратити мене, як матір. Боявся, що одного дня я кину його і піду. Тому не наважувався бути надто суворим зі мною.

Він відповідав стримано, але правдиво. Вона це відчувала і не тиснула одразу. Всотувала його слова, вираз обличчя, не відриваючи погляду весь час, як він говорив.

Після його розповіді довго дивилася у вікно, а потім, так і не повернувшись, спитала:

— А ти знаєш… — вона замовкла, підбираючи слова, — …як це — боятися і радіти одночасно?

Він стиснув кермо. Не сильно. Рівно настільки, щоб відчути матеріал під пальцями.

Знав. Точніше, пам’ятав. Бо тепер він не боявся. І не радів. І не відчував сором, злість, розчарування і ще тисячі емоцій. Лише пам’ятав занадто добре, щоб пояснювати. Пам’ятав, як емоції колись приходили самі — без контролю, без вимикача. Як страх міг бути гострим, але живим. Як радість була простою і небезпечною, бо робила вразливим.

— Колись знав, — відповів він.

Вона дивилася на нього тепер частіше. Не впритул — краєм ока, у відображенні скла, у паузах між словами. Він відчував цей погляд фізично, як слабкий струм, що проходив по шкірі.

Темрява густішала.

Дорога перед ними звузилася до коридору світла від фар, і все інше — дерева, узбіччя, старі дорожні знаки — існувало лише як тіні. Роберт звик до такого режиму. Ніч завжди була його часом: безлюдна, функціональна, без зайвих подразників.

Сара мовчала довше, ніж зазвичай.

Він помітив це не одразу. Лише тоді, коли її дихання стало повільнішим, рівнішим. Вона притиснула коліна до грудей і сперлася чолом об скло, дивлячись у темряву.

— Втомилася? — спитав він.

Голос звучав нейтрально. Турбота була лише формальною.

— Трохи, — відповіла вона. — Але не хочу спати.

Він кивнув, хоча вона цього не бачила.

Декілька хвилин вони їхали мовчки.

І тоді вона сказала:

— Роб…

Вперше — без паузи, без вагання. Просто вимовила його ім’я.

Він відчув це тілом.

Не думкою — тілом. Наче щось торкнулося зсередини грудної клітки, слабко, але точно.

— Так?

— А якщо… — вона замовкла, — якщо нас знайдуть? Що вони зі мною зроблять?

Її голос не тремтів, в ньому не було страху — лише спроба зрозуміти, що її чекає.

Він уже мав відповідь. Чітку, продуману, без емоцій. План А, план В, варіанти втечі, точки відриву. Все це існувало в його голові як схема.