Глава 8.2

Олдін

Слова, почуті тієї ночі, не вкладалися в логіку. Надто швидко. Надто точно.

Повідомлення про те, що центр вже розшукує його, від якогось Роберта Клейтона. Він розраховував, що брехня про його хворобу дасть йому близько тижня, однак, вочевидь, щось пішло не так.

Це означало лише одне: ланцюг подій уже вийшов з-під контролю.

Олдін не знав цього чоловіка. Йому було відомо про розробку військових біонічних пристроїв для людей, точніше — солдат. Однак він контактував з цим відділом лише на стадії розробки і робив спільні тести щодо взаємодії його винаходу з їх пристроями. З їх піддослідними — ніколи.

І все ж ім’я Клейтона залишало неприємний післясмак. Як змінна у формулі, що раптово почала поводитися непередбачувано.

Однак він пам’ятав Сару — дівчинку з неймовірними здібностями. Професор Дрейк, що вів цей напрямок, часто запрошував на тести керівників інших підрозділів. Напевно, з метою відшукати спосіб ширшого застосування цих здібностей і, можливо, їх реалізації вкупі з іншими напрямками досліджень.

Сара дивилася прямо, без страху. Це лякало більше, ніж сльози.

Генрі не подобалися ці демонстрації. Він завжди дивився на цих дітей і згадував Девіда. Подумки шукав ту межу, коли вчений виходить за межі морально-етичних норм задля прориву в дослідженнях. Думав про те, чи взагалі існують такі межі для вчених.

Сам він ніколи б не наважився здійснювати досліди над дітьми. Навіть просто утримання їх у центрі він вважав жорстоким. Їх доля і шлях, яким вони потрапили сюди, були йому невідомі. Вони всі були особливими. Занадто.

Він здогадувався, що дехто знав рідних батьків, а дехто, напевно, ні. Але їх назавжди позбавили можливості жити звичайне життя і зробили лише інструментом.

Інструментом, який ніколи не мав права зламатися.

Якщо інструмент ламався — його просто викидали на смітник науки. Наостанок розітнувши тіло на шматки, розклавши на молекули, пропустивши через безліч тестів. Жорстокість, з якою генетики змінювали ДНК дітей, щоб підсилити їх вроджені атавізми і здібності, лякала його. Та він все одно мовчав. Як і всі інші співробітники. Мовчав заради можливості закінчити свою працю.

І лише тепер, мчачи нічною дорогою з вимкненим телефоном, Генрі Олдін починав розуміти: мовчання теж має ціну. І, можливо, він заплатив її надто пізно.

Він сподівався встигнути зробити те, з чим запізнився на роки. Сподівався на спокуту своїх гріхів і гріхів тих, з ким працював пліч-о-пліч роками.

Ці думки не були пафосними. Вони не звучали як сповідь чи молитва. Швидше — як сухий внутрішній протокол, остання спроба підбити підсумки життя. Він не шукав прощення — лише можливості виправити бодай один фрагмент великої помилки. Одну змінну у формулі, яка колись пішла не туди і потягнула за собою десятки людських доль.

Він уявляв собі цю зустріч. Кілька годин розмови. Пояснення, схеми, записи, які він беріг майже інстинктивно, як талісман. Він вірив, що знання ще можуть важити більше за накази, а логіка — перемогти страх. Ця віра була слабкою, але впертою, як пульс у виснаженому тілі.

Не встиг.

Ці два слова не прозвучали в його голові. Вони просто стали фактом — таким же реальним і невідворотним, як асфальт під колесами.

Чорний мінівен, що несподівано підрізав його на під’їзді до Шривпорту, змусив зробити ризикований маневр.

Все сталося надто швидко. Ні сирен, ні попереджень. Лише різкий рух збоку — темна маса, що виринула з мертвої зони дзеркала. Генрі встиг помітити лише блиск фар і відчуття, як кермо виривається з рук. Рефлекси, відточені роками водіння, спрацювали автоматично — гальмо, поворот, спроба вирівняти траєкторію.

І це вартувало йому життя.

Авто полетіло в кювет. Олдін був ще у свідомості, коли машина перевернулася декілька разів.

Світ перетворився на хаотичний калейдоскоп звуків і ударів. Метал стогнав, скло розсипалося на тисячі дрібних уламків, тіло підкидало, ніби ляльку. Біль прийшов не одразу — спочатку було лише оглушливе відчуття втрати орієнтації, наче простір перестав існувати.

Його вдарило подушкою безпеки.

Повітря вибило з легень. Груди здавило так, що він не міг вдихнути кілька нескінченних секунд. У вухах дзвеніло. Десь далеко, крізь цей дзвін, пробивалася думка — дивно ясна, холодна: ось і все.

І навіть тоді він чув, як відчинилися дверцята.

Звук був чітким, майже буденним — клацання замка, скрип металу. Кроки. Не поспішні. Упевнені. Генрі намагався повернути голову, але тіло не слухалося. Свідомість трималася дивом, як лампа, що ще світить, але ось-ось перегорить.

Але він вже не відчув, як куля увійшла в його скроню.

Не було болю. Не було страху. Лише короткий, сліпучий спалах — і тиша, глибша за будь-який сон.

І він ніколи вже не дізнається, що його цінний багаж через хвилину разом з його тілом складуть в чорне авто з щільно тонованими вікнами. Папки, носії, зразки — усе, що він беріг як шанс для людства, стало просто вантажем. Безіменним. Безцінним — і водночас приреченим.