Глава 8.1

Олдін

Він їхав всю ніч, але шлях майже не торкнувся його свідомості. Авто просто слідувало дорогою, ніби самостійно обираючи напрямок без втручання водія.

Свідомість Генрі була схожа на затемнену лабораторію після аварійного вимкнення світла: прилади мовчали, індикатори згасли, а всередині залишалося тільки гудіння — монотонне, виснажливе, як шум у вухах після вибуху. Він пам’ятав окремі фрагменти дороги: відблиск фар на вологому асфальті, тінь дорожнього знаку, що різко виникала й одразу зникала, запах кави з термоса, яка давно втратила смак. Усе інше зливалося в безперервну сіру стрічку.

Передсвітанкові сутінки і втома змусили Генрі зупинитися в якомусь мотелі, щоб дати організму потрібний відпочинок. Сон був неглибоким, уривчастим. Йому наснилася лабораторія — стерильна, біла, занадто тиха. Скло, за яким стояла дитина — безіменна, з очима, надто дорослими для свого віку. Генрі прокинувся з відчуттям, ніби щось холодне стискало груди зсередини, заважаючи зробити повний вдих.

Сон не був довгим, бо мелодія мобільного вирвала його з небуття, так і не давши повноцінно відпочити.

— Професоре Олдіне, — почув він голос Сандерсона, — я не можу знайти вас на робочому місці.

Генрі кілька секунд мовчав, дозволяючи собі прокинутися повністю. Він дивився в стелю мотельного номера — потріскану, з плямами вологи, які нагадували контури материків на старій карті. Серце билося рівно, але повільніше, ніж зазвичай. Він був готовий до цього дзвінка. Майже.

Нотки роздратування в голосі керівника центру дряпнули по нервах Генрі.

Сандерсон ніколи не дзвонив просто так. Кожен його виклик був або наказом, або перевіркою. І завжди — нагадуванням, хто тут справді контролює ситуацію.

— Вибачте, що не попередив, та я захворів і спав. Мене не буде в найближчі дні.

Його голос зі сну був доречно хрипким і додав переконливості брехні, що він промовив. Генрі майже пишався цією дрібницею — організм сам підлаштувався під легенду. Він давно навчився не перегравати. Найкраща брехня — та, що виглядає буденною і навіть трохи нудною.

— Вам щось відомо про вибух вчора близько опівночі в лабораторії? — спитав Сандерсон.

У грудях щось ледь помітно стиснулося. Не страх — радше інстинктивна реакція людини, яка чує знайоме слово в небезпечному контексті.

— Не можу нічого повідомити з цього приводу, — впевнено відповів Олдін, — я весь день працював в своєму офісі, а поїхав близько десятої. Тож навіть не знаю про це.

Він вимовляв кожне слово чітко, без пауз. У цій версії подій не було жодних білих плям — він продумав її ще в машині, серед нічної дороги.

Він навіть якщо б знав щось, не став би допомагати Джеймсу Сандерсону. Той ніколи не звертав уваги на розумні доводи, завжди керувався наказами з Пентагону, і той факт, що не був вченим, зводило спілкування з ним до нескінченних пояснень очевидних речей, які йому були незрозумілі і нецікаві.

Його турбували лише успішні результати випробувань, про які можна було доповісти куратору, щоб підтвердити обґрунтованість фінансування установи, яка знаходилася під його керівництвом.

Для Сандерсона наука була не пошуком істини, а бухгалтерією з елементами насильства. Формули й теорії цікавили його рівно настільки, наскільки їх можна було конвертувати у звіти, графіки і схвалення зверху.

— Гаразд. Поправляйтеся. Але якщо згадаєте щось, що нам допоможе у розслідуванні цього випадку — телефонуйте особисто мені одразу.

Це прозвучало майже доброзичливо. Саме це й насторожувало.

Олдін першим поклав слухавку і одразу вирішив рухатися далі, попри те, що організм так повністю і не відновився після дальнього переїзду.

Він сидів на ліжку ще кілька секунд, слухаючи тишу номера. Потім повільно підвівся. Коліна відгукнулися тупим болем. Вік і хронічна втома брали своє, але зараз це було другорядним.

Сьогодні шлях давався складніше через втому, але мозок вченого працював без зупинки. Рішення прийшло швидко — надто раціональне і правильне на перший погляд. Але мало низку ризиків.

Генрі завжди довіряв раціональності. Саме вона колись завела його туди, звідки тепер доводилося тікати.

Він мав зв’язатися зі своїм другом дитинства. Той працював онкологом і вже давно виїхав з країни, щоб продовжити свої дослідження в приватній фарм-кампанії, мав багато зв’язків у своїй сфері по всьому світу.

Це був крок у минуле, до життя, яке він колись залишив, обравши кар’єру замість людських зв’язків. Але саме там, у минулому, ще залишалася надія на довіру.

Мотель у Хот-Спрінгс став його наступною зупинкою, коли Олдін був вже вкрай виснажений. Щоб зв’язатися з Джеймсом, він витратив залишок дня і пів ночі. Але це вартувало того.

Кожна спроба додзвонитися віддавалася в тілі глухим виснаженням. Генрі пив воду, але спрага не зникала. Він відчував себе людиною, яка надто довго трималася на адреналіні.

Олдіну довелося натяками переконувати старого друга зустрітися якнайшвидше — той не розумів причини такої терміновості, але врешті-решт пообіцяв приїхати до Шривпорту, де жила його сестра.