Глава 7.1

Роберт

Роберт стояв посеред кімнати.

Тиша була густою. Давила на вуха.

Він повільно видихнув — і лише тепер відчув, як серце б’ється. Не швидко. Рівно. Контрольовано. Ні адреналінової паніки, ні тремтіння. Його руки були спокійні. Дихання — стабільне.

Він подивився на свої долоні.

На них була кров. Чужа. Тепла.

І тоді прийшло усвідомлення.

І він застиг, майже злякавшись самого себе. Майже.

Бо страху не було.

Він був іншим. І ніколи раніше навіть уявити не міг такого рівня сили і реакції.

Навіть у найкращі роки.

Навіть на піку форми.

Швидкість була іншою. Реакція — надлюдською. Він бачив рухи ще до того, як усвідомлював їх. Сила приходила не з м’язів — з чогось глибшого, збудованого, налаштованого.

Його хребет ледь помітно відгукнувся — не болем, а резонансом.

Наче система всередині нього ще працювала. Аналізувала. Оптимізувала.

Роберт повільно сів на край ліжка.

Подивився на тіла.

Чотири професіонали.

Він — один.

І це не було боєм. Це було холодним знищенням. І сили навіть близько не були рівні. Чотирьох озброєних спецпризначенців було надто замало для того, щоб взяти такого, як він.

Він згадав лабораторію. Холодні приміщення. Голос лікарів. Обладнання, яке не пояснювали. Ін’єкції, після яких світ ставав надто чітким. Тести, де його змушували реагувати швидше, ніж дозволяє людська фізіологія.

Біонічний хребет — це не все, зрозумів він.

Вони не просто полагодили.

Вони переписали його. Вони зробили з нього інше створіння. Унікальне в своєму роді і своїх можливостях.

Роберт підвівся.

Зібрав тіла в купу і прикрив простирадлом, щоб Сара не бачила, на що він здатен. Бо на відміну від нього вона була здатна лякатися.

Обережно підійшов до ванної. Вимив руки від крові. Зняв решітку.

— Саро, — тихо покликав. — Виходь.

Допоміг спуститися дівчинці.

Він не знав, ким став.

Але знав одне: ніщо його не змусить повернутися в центр.

Вона лише ковзнула поглядом по купі тіл в кутку. Не здригнулася, не відвернулася, не затримала уваги. Просто зафіксувала — як об’єкт у просторі, як меблі, які стояли тут ще хвилину тому і тепер змінили форму.

— Ти вбив їх? — спокійно спитала, наче це було чимось буденним.

Роберт відчув, як у грудях щось стислося — не вина і не страх. Швидше дивне усвідомлення, що для неї смерть уже давно перестала бути винятком.

— Так. Інакше вони вбили б нас. Чи повернули в центр, — сказав, сам не знаючи, що гірше.

Слова прозвучали сухо. Він не намагався їх пом’якшити. Не бачив сенсу.

Раптом рація ожила. Тиша, яка ще секунду тому здавалася безпечною, луснула різким електронним шипінням. Роберт напружився миттєво, але було пізно — сигнал уже пішов.

«Група два. Рухаємося до Хот-Спрінгс, штат Арканзас, Фонтейн мотель. Професор Генрі Олдін помічений там.»

Голос був спокійний, робочий, без жодних емоцій. Так говорять люди, для яких усе вже вирішено.

— Я знаю його, — раптом сказала Сара.

Роберт перевів на неї погляд.

— Він часто бував на моїх тестах. Вони з Дрейком постійно обговорювали мої результати. Олдін якось сказав йому, що було помилкою включати в програму дітей. І він завжди приносив мені цукерки.

Вона говорила рівно, але в її голосі з’явилося щось схоже на теплу згадку. Єдина людська деталь серед усього цього кошмару.

— Чому б йому втікати? — спитав Клейтон, більше себе, ніж дівчинку.

Він дивився в підлогу, на темні плями, які вже починали засихати.

— Не знаю. Може, йому теж не подобалося, що там відбувалося.

Ці слова лягли важче, ніж усе інше. Відповідь Сари наштовхнула його на думку, що вони обидва багато не знають про те, що дійсно робилося в центрі і чим вони є насправді. Роберт відчув, як у голові почала складатися мозаїка — уривчаста, неповна, але тривожна. Вони обоє були лише фрагментами чогось значно більшого. І жоден не знав, ким саме їх зробили. І, можливо, цей професор-утікач знав відповіді.

Роберт швидко знайшов у шухляді старий, затертий телефонний довідник — річ майже архаїчну, дивом збережену в час смартфонів і інтернету. Перегорнув сторінки, відчуваючи пальцями шорсткий папір, ніби торкався минулого.

Відшукав номер мотелю у Хот-Спрінгс, набрав номер. Йому відповіла якась дівчина заспаним голосом.

— Я маю поговорити з Генрі Олдіном, що зупинився у вашому мотелі, — швидко проговорив Роберт, не даючи їй часу на роздуми.