Глава 6.1

Роберт

У тьмяному ранковому світлі вони вийшли у Сент-Луїсі і одразу пішли подалі від натовпу пасажирів. Низько натягнуті кепки, вдягнені каптури, чіткі швидкі кроки. Місто прокидалося повільно, сонно, ще не готове дивитися людям у вічі. Саме в такі години найпростіше зникати.

Через деякий час стара, вкрита пилом Шевроле, змусила його зупинитися. Він оцінив її миттєво: подряпини, іржа, забуття. Секунда на рішення. Хвилина, щоб відчинити і завести. Всередині брудно, але двигун зрушив автівку — і це було все, що він очікував від неї. Машина не обіцяла довгого життя. Але йому й не треба було.

Стан машини давав надію, що її не хватяться одразу. Але бак був майже порожнім. Це означало лише одне — ще один ризик, ще один слід.

Ризик був великим, але виправданим. Бо без грошей вони далеко не поїдуть. Зупинка біля банкомату.

Той стояв біля супермаркету, освітлений, з камерою просто над екраном. Натягнутий на обличчя комір толстовки, щоб у камері його було неможливо впізнати. Майже безглузда обережність. Бо слід операції безперечно вкаже його місцезнаходження.

Роберт зняв усе. До останнього центу. Усвідомлюючи, що тепер його маршрут уже малюють на чиємусь екрані. Він це знав. І все одно зробив.

Банкомат видавав лише по тисячі за раз. Довелося повторювати операцію сім разів. Час тягнувся липко, кожна секунда здавалася надто довгою. Отримавши 6 874 долари — все, що було на рахунку, Роберт просто зламав картку і викинув у смітник поруч. Минулого більше не існувало.

Вирушив у бік об’їзної дороги. Вже там залив повний бак, обравши велику заправку, навмисно лишаючи слід на камерах. Закупив запас води і їжі. Нехай думають, що він рухається відкрито. Все — без поспіху, без суєти.

Потім, від’їхавши, звернув знов на об’їзну, щоб дістатися сорок четвертого шосе, що вело на південь — туди, де, як йому здавалося, був шанс на порятунок. Дорога темніла попереду. І він не знав, що чекає далі. Але знав одне — повертатися вже нікуди.

Приблизно через годину він зупинився, з’їхавши з шосе. Двигун замовк, і раптова тиша різонула слух. Роберт кілька секунд просто сидів, тримаючи кермо, прислухаючись — чи не наздожене їх звук іншої машини.

Звільнив салон від сміття — пакувань фаст-фуду, порожніх пляшок, папірців і іншого мотлоху. Запах у салоні був кислуватий, липкий — запах втечі без зупинок. Він працював швидко, методично, наче чистив місце злочину. Кожна річ летіла в кущі, зникаючи в темряві.

Взяв мапу і знайденим маркером помітив маршрут, обходячи основні дороги. Лінії виходили ламаними. Він прокладав шлях так, ніби не просто тікав, а ховався від самої географії.

— Тримай, — віддав Сарі, — Будеш показувати шлях.

Вона прийняла мапу обережно, ніби це було щось важливіше за папір. Її пальці торкнулися краю, і він помітив, як вона напружилася — відповідальність була для неї новою.

Деякий час вони їхали в повній тиші. Мотор працював рівно, дорога стелилася темною стрічкою. Роберт помітив, що Сара роздивлялася усе, що траплялося на шляху своїми великими очима. Здивований погляд, який поглинав оточуючу дійсність з жагою того, хто бачить усе вперше.

— Невже світ такий великий? — зрештою промовила вона.

Він не відповів одразу. Слова здалися занадто дрібними.

— Навіть більше, ніж ти можеш уявити, — відповів чоловік, — Невже ти ніколи не була поза межами центру?

— Ніколи, — вона обернулася до Роберта, — Він був моїм домом завжди.

Це слово — домом — застрягло в нього під ребрами. Він не знав, що сказати на це, бо правда здалася йому жорстокою. Центр не був домом. Він був кліткою, просто теплою, добре освітленою.

Але через деякий час він наважився спитати:

— Саро, те, що трапилося в лісі… Я маю на увазі блискавка — таке було раніше?

— Ні. Таке вперше, — відповіла дівчина, і йому почувся якийсь натяк. Не страх — скоріше подив.

— Що ти маєш на увазі, коли говориш «таке»?

— Блискавка — це ж електрика. А з нею я працювала в лабораторії, — сказала Сара, і в голові Роберта почала складатися якась картина.

— А що ти там робила?

— Я пропускала через себе струм. Професор Дрейк просив утримувати його в собі або генерувати, щоб запускати електричні прилади. Коли я була мала, то могла лише пропускати його через тіло або видавати невеличкі сплески. А нещодавно… — дівчина трохи знітилася, але продовжила, — Після того, як місячні почалися, результати вразили робочу групу. Я навіть декілька разів спалила їм устаткування.

— Зрозумів, — врешті промовив Роберт, але в його голові не вкладалося, що хтось може таке робити.

Насправді він не розумів. Не до кінця. Його свідомість відмовлялася приймати це як реальність. Але логіка вже вибудовувала ланцюг.

Він довго розмірковував над тим, що розповіла дівчинка, і намагався звести до купи з побаченим у морзі. Холодні тіла. Сліди експериментів. Порожні очі.

— А інші діти що робили?

Сара заговорила тихо, але без пауз — ніби боялася зупинитися.