Глава 5.1

Сандерсон

Вранці Джек Сандерсон стояв біля панорамного вікна, тримаючи в руках чашку з кавою, до якої так і не торкнувся. Напій уже охолов, але він цього не помічав. Пальці стискали фарфор механічно, з тією ж напругою, з якою він роками стискав зуби на нарадах і брифінгах. За склом розстилалася зелена рівнина — дерева, ранковий туман, ідеально мирна картинка, що різала око своєю недоречністю.

Посада керівника науково-дослідницького центру останнім часом спричиняла надто багато клопоту. Занадто багато дрібних криз, які зливалися в одну велику. Занадто багато звітів, що потребували не правди, а правильних формулювань.

Спершу його призначення сюди з Пентагону здавалося перспективним. Віддалений об’єкт, автономність, доступ до бюджету й обіцянки швидкого прориву. Кар’єрний трамплін — так це називали в коридорах влади.

Але зі спливом років він все частіше думав про те, що так і згниє в цій глухомані. Подалі від столиці, подалі від справжніх рішень. Тут було надто легко зникнути — не особистістю, а професійно.

Сьогодні він майже фізично відчував, як його кар’єра осипається уламками просто зараз. Це відчуття було схоже на внутрішній холод, що повільно розповзався грудною кліткою, стискаючи легені.

— Актив втрачено, — сказав він рівно, не обертаючись.

Голос звучав спокійно, майже байдужно. Він навчився цьому ще в Пентагоні — говорити катастрофи так, ніби це дрібні уточнення.

Командир групи спецпідрозділу щойно прибув і сидів за столом, переглядаючи дані на планшеті. Він навіть не підняв очей одразу, лише провів пальцем по екрану, гортаючи файли. Його обличчя було байдужим, професійно порожнім. Таким стає обличчя людини, яка звикла виконувати накази, не ставлячи запитань — і яка не бажає знати відповіді.

Повідомлення про вибух вчора ввечері Сандерсон передав куратору програми ще до опівночі. Фрази були короткими, сухими, без деталей. Деталі завжди залишають на потім — або ніколи. О четвертій ранку, коли пожежу загасили і ліквідували піддослідних, що вийшли з-під контролю, знайшли трупи охоронців біля воріт. Їх було вбито. Занадто акуратно. Занадто швидко.

Це не було схоже на паніку — радше на цілеспрямовану дію. Це свідчило про те, що дехто все ж втік. І саме це робило ситуацію по-справжньому небезпечною. На своє чергове повідомлення про це керівнику Сандерсон отримав лише коротке:

— Очікуйте підтримку.

Фраза була знайома до болю. Вона означала одне: відповідальність уже почали відмежовувати.

Підтримка у вигляді групи спецпризначення прибула ще до дев’ятої ранку. До цього часу вдалося з’ясувати, що втекла Сара з дитячого відсіку, Хантер — 4 з ізолятору та Роберт Клейтон — доброволець. Три різні категорії. Три різні рівні допуску. І один спільний знаменник — провал системи.

Військовий, що тепер по-хазяйськи розвалився в його робочому кріслі, одразу витребував документи по втікачах. Наче кабінет уже не належав Сандерсону. Наче рішення вже було прийняте без нього. Закінчивши їх вивчати, підвів погляд. Погляд був уважний, але не зацікавлений.

— Хантер — 4, це хто?

Сандерсон відчув, як у скронях з’явилася тупа напруга.

— Він — біологічний об’єкт з інтегрованою біонічною моделлю і штучно пригніченими ознаками людяності. Фраза звучала так, як її писали в документації — без жодного зайвого слова.

— Його свідомість не існує в звичному нам розумінні, лише як додаток до функціональної програми.

— Ідеальний солдат? — підозріло примружився командир.

— Так — саме цю ідею намагалися втілити в ньому, — Сандерсон зробив коротку паузу, ніби перевіряючи, чи варто говорити далі, — єдиний піддослідний, що витримав всі маніпуляції на максимальному рівні і загалом придатний для використання в польових умовах.

— Чи передбачений засіб його пошуку чи контролю?

— Модуль відслідковування ще не встигли активувати. Пульт для керування ним доробляється. Напевно тепер він виконує базовий протокол.

Це слово — ще — різонуло сильніше, ніж хотілося. Тепер це звучало майже іронічно. Недбало. Безвідповідально. Непрофесійно.

— Який?

— Пошук та захист об’єкту.

Пауза. Вона була короткою, але в ній встигло зависнути занадто багато можливих варіантів.

— Якого саме?

— Гадки не маю, — видихнув роздратовано Сандерсон, — Професор Олдін ще не прибув на своє робоче місце — він відповідав за побудову алгоритмів.

— Всі три об’єкти будуть повернені. Або ліквідовані, — сказав командир, — наказ з Пентагону.

Сандерсон відвернувся до вікна, ховаючи розчарування. Це був не гнів і не страх. Це було усвідомлення кінця. Результати роботи за більше ніж десяток років будуть знищені. А разом із ними і він — той, хто просрав мільйони доларів.

За склом сходило сонце.

А десь між деревами рухалася порожнеча з людськими руками.