Глава 4.2

Роберт

Роберт не спав.

Він дивився на її обличчя — надто худе, з темними колами під очима. Дитина. Експеримент. Він не знав, що з нею робити. Не знав, куди вести. Але знав одне: залишити її саму — означало підписати смертний вирок.

Коли вона прокинулася, то направилася в кущі, напевно в туалет. Вона рухалася повільно, ще не до кінця відійшовши від сну. Ноги плуталися в мокрій від роси траві, плечі були зведені, ніби їй досі було холодно, хоча ранок уже дихав теплом. Роберт стежив за нею боковим зором, не повертаючи голови — звичка, вироблена роками служби. Він дав їй простір, але не випускав із поля уваги.

Її довго не було. Занадто довго. Клейтон прислухався: ліс жив своїм ранковим життям — птахи, тріск гілок, далеке дзижчання комах. Нічого підозрілого. Але внутрішнє відчуття небезпеки, загострене втечею, не дозволяло розслабитися.

Вже час було йти далі — сонце піднялося, і Клейтон розумів, що їх втеча напевно вже виявлена. З кожною хвилиною ймовірність переслідування зростала.

— Саро, ти ще там?

— Так, — почув тихий голос.

— Нам треба йти, — він вирішив поквапити її. Час працював проти них.

— Я не можу.

Ці слова змусили його напружитися миттєво. В голові промайнули десятки сценаріїв — від травми до пастки.

— Що трапилося? — він зробив крок до неї, але вона випередила його — вийшла сама.

Вона стояла, опустивши очі, тримаючи руки перед собою, ніби намагаючись стати меншою, непомітною.

— У мене… місячні почалися… А нічого немає, — зніяковіло відвернулася.

Її голос був тихий, зламаний. Не страх — сором. Чистий, дитячий, беззахисний. Такого Роберт не очікував. Він на мить розгубився. Це не було прописано в жодному протоколі. Війна, операції, поранення — так. Але це… це вимагало зовсім іншої реакції.

Оглянув її сірі спортивні штани — на таких пляма буде дуже помітна, і в місто потім не вийдеш. Він мислив практично, бо інакше не вмів. Проблема — рішення — дія.

— Я можу порізати свою футболку на клапті — скористаєшся, поки дістанемося міста, — запропонував їй. Сказав просто, без інтонації, ніби говорив про перев’язку.

Вона замислилася на мить. Її погляд метнувся до його грудей, до тканини, потім назад у кущі.

— Краще мою, — і знов зникла в кущах. Навіть у дрібницях вона намагалася зберегти контроль над власним тілом.

Через хвилину повернулася і простягнула йому свою білу футболку, яку чоловік, скориставшись ножем, швидко поділив на рівні відрізки.

Вони рушили далі. Знов мовчки. Роберт відчув спрагу і розумів, що Сарі також потрібна вода. І їсти теж. Він помічав, як вона ковтає повітря частіше, ніж потрібно. Але вона мовчала. Якось по-дорослому витримуючи всі незручності.

Коли сонце вже давно стояло високо, їм трапився якийсь старий закинутий будиночок. Не було схоже, що тут хтось жив. Лише одна кімната, в яку намело листя крізь двері. Повітря всередині було затхлим, просоченим вогкістю і часом. Замок був зірваний давно — чи вітром, чи чиєюсь волею. Жодних зручностей.

Всередині — лише два вузьких ліжка, стіл, кілька табуретів і шафка в кутку. Напевно, його колись використовували для ночівлі мисливців.

Клейтон швидко оглянув приміщення і зазирнув в шафу. Його потішили кілька пляшок з водою і банок з консервованою квасолею. Вони з Сарою нарешті напилися води. Вона пила обережно, маленькими ковтками, ніби боялася, що воду можуть забрати. Консерви були протерміновані майже на два роки, тому він не став їх відкривати. Ризик був зайвим.

— Ми переночуємо тут? — спитала Сара з якоюсь надією. В її голосі вперше за день з’явилося щось схоже на прохання.

— Ні, — відповів Роберт, хоча і розумів, що вона надто втомлена, щоб іти далі, — Тут нас швидко знайдуть. Нам треба рухатися.

Вона лише важко подихнула. Заперечувати не стала. Він вийшов, давши їй усамітнитися для гігієнічних маніпуляцій. Стояв на варті, слухаючи кожен звук.

Потім вирушили далі.

Через годину небо зламалося. Хмари, що швидко затулили сонце, перетворили день на сутінки. Повітря стало важким, наелектризованим.

Дощ був небажаним, та чоловік розумів, що він змиє їхні сліди і сповільнить переслідування. Ціна — холод і ризик. Оглянувся на дівчину.

Вона якось з острахом дивилася на небо. Очі були широко розкриті, дихання збите. Раптом грім вдарив так, що земля здригнулася. Звук був фізичним — як удар у груди.

Сара скрикнула, завмерла на мить, а потім розвернулася і побігла туди, звідки вони прийшли. Паніка накрила її миттєво.

Роберт рвонув за нею. Вона бігла неочікувано швидко, і він одразу не зміг її наздогнати.

— Сара! Стій! — крикнув, коли вона була на вершині пагорбу.

І в цю мить вдарила блискавка. Світ вибухнув світлом.

Грім оглушив чоловіка, повітря тріщало від могутнього розряду, в ніс вдарив запах озону. Тіло зреагувало швидше за думку: м’язи напружилися, біонічний механізм під шкірою ледве відчутно завібрував, перебудовуючи баланс.