Глава 4.1

Роберт

До світанку вона почала спотикатися. Небо поволі світлішало, але це не приносило полегшення. Навпаки — з кожною хвилиною тіло дівчинки здавалося дедалі важчим.

Підйоми і спуски виснажили її остаточно, в той час як чоловік не відчував втоми зовсім. Ця різниця давила. Раніше він радів би такій перевазі. Тепер вона лише підкреслювала його відчуженість від нормального людського стану.

Кроки Сари стали коротшими, плечі — опущеними. Вона трималася лише на впертості, і Роберт бачив це так само чітко, як і простір попереду.

Він зупинився біля поваленого дерева.

— Сядь, — сказав.

— Я не втомилася, — збрехала вона. Занадто швидко.

Він не відповів. Просто сів сам, спершись спиною на кору. Не дивився на неї, не тиснув. Через кілька секунд вона опустилася поруч, зберігаючи невеличку дистанцію, ніби боялася, що близькість — це зобов’язання.

— Тобі є до кого піти? — спитав Роберт через декілька хвилин. Голос був спокійний, майже байдужий, але питання він зважував довго.

— Ні, — вона підвела на нього свої великі очі. У них не було сліз. Лише факт. Блідий блакитний колір її зіниць в темряві виглядав неприроднім.

— То навіщо ти втекла? — спитав, бо відверто не розумів, що ця дитина збиралася робити одна в цілому світі.

Вона не відповідала деякий час, ніби вирішуючи, чи варто бути відвертою. Погляд ковзав по землі, по листю, по його взуттю. Вона ніби перевіряла, чи безпечно говорити правду.

— Діти там довго не живуть. Зникають. Я не вірю, що вони переїжджають кудись. А перед цим з ними коються дивні речі, — нарешті сказала.

Роберт зрозумів. Розуміння прийшло не емоцією, а холодним зсувом усередині. Труп хлопчика в морзі підтверджував здогадки Сари. Але у нього досі не вкладалося в голові, що там ставили експерименти над дітьми. «Може, це якісь дивні захворювання?» — питав він сам себе, хоч відповідь уже була очевидною і від того ще огиднішою.

— А діти, яких ти знала, хворіли? — він спробував прояснити для себе ситуацію.

— Ніхто ніколи не хворів, — спокійно відповіла дівчина, — Але ми постійно робили якісь тести. Для всіх вони були різні. Іноді нам робили уколи і брали аналізи. Я не знаю, для чого.

Клейтон впевнився в своїх найстрашніших здогадках і зрозумів, що повернення Сари в лабораторію — це вирок. Не метафоричний. Буквальний.

— А ти? — спитала вона. — Ти поїдеш додому? У тебе є дім?

— Немає, — відповів чоловік.

Картина будинку, в якому він виріс, раптом постала перед очима. Він згадав вікно своєї кімнати на другому поверсі і автомайстерню на першому, яка належала його батькові. Запах мастила. Стук інструментів. Голос, який кликав його на вечерю.

Мати кинула їх ще до того, як Роберту виповнився рік. Батько виховав його самотужки. Востаннє він бачив його чотири роки тому. А коли повернувся після операції, знайшов лише могилу. Трагічна випадковість — підйомник з автівкою зірвався і впав просто на батька.

— А батьки? Твоя мама? — не вгамовувалася Сара.

— Батько помер, а матері не було ніколи, — відповів гірку правду, а в грудях нічого не ворухнулося, як бувало зазвичай.

— Як це ніколи? — здивувалася дівчинка. — У всіх є мама.

Клейтон уважно подивився в її блакитні очі. Вони були чисті. Болісно чесні.

— Ти пам’ятаєш свою? — спитав тихо.

— Ні. Я завжди жила в центрі. Але мене ж хтось народив. Як і тебе. Я бачила в фільмах, що у дітей завжди є мама і тато.

— Не завжди, — промовив Роберт. — Хоча ти права — дітей народжує жінка. Але не кожна жінка, що народила дитину, може називатися мамою. Іноді це може бути та, що виховала.

Сара замислилася, а потім якось невпевнено спитала:

— То ті люди, що виховували мене в центрі, і є моїми батьками?

— Ні, Саро, — Роберт стомлено видихнув.

Як пояснити елементарні речі дитині, яка все життя була відірвана від реального світу і майже не соціалізована? Він сам не знав, чи готовий до такої розмови.

— Іноді батьки вмирають або кидають власних дітей, і тоді є організації, які опікуються дітьми. А буває, дітей крадуть.

— Навіщо? — вона з подивом нахилила голову вбік.

— Причини різні. Але ми поговоримо про це потім. Тобі треба поспати.

Дівчинка задумливо втупилася в опале листя перед собою. Клейтон помітив, що вона тремтить — замерзла.

— Ти можеш зігрітися, якщо притулишся до мене, — сказав спокійно.

Вона дивилася на нього декілька секунд, а потім обережно посунулася ближче. Він тільки распахнув полу куртки, щоб притиснути її тільце до свого теплого боку.

Відчув, як через кілька хвилин тремтіння вщухло, тіло дитини розслабилося, і вона, скрутившись, як кошеня, майже одразу заснула.