Глава 3.1

Сара

Спочатку був звук.

Не гучний — низький, глибокий, ніби щось величезне впало десь дуже далеко. Стіни здригнулися. Полиця з книжками захиталася. Світло мигнуло. Один раз. Другий. І згасло повністю.

Темрява була неприродною. Вона не настала — вона впала. Сара затримала подих, наче боялася, що будь-який звук видасть її, хоча ще не розуміла — кому і навіщо.

А потім — сирени.

Вони різали повітря так, що Сара закрила вуха руками. Червоне аварійне світло запалилося миттєво, заливаючи коридори тривожним сяйвом. Вона чула крики. Чула біг. Чула, як хтось лається — справжньою, злою мовою, не тією стерильною, якою з нею говорили зазвичай.

Ці слова лякали більше за сирени. Вони були живими. Неконтрольованими. Справжніми.

Серце билося так сильно, що, здавалося, воно зараз вирветься з грудей і впаде на підлогу. Вона не думала — вона відчувала, як щось усередині неї прокидається, розгортається, як кішка перед стрибком.

Вона відчула це тілом раніше, ніж побачила. Наче повітря навколо стало напруженим, тонким, як струна.

Її двері клацнули.

Відчинилися.

Самі.

Без ключа. Без коду. Без дозволу.

На секунду вона не повірила. Застигла посеред кімнати.

Сара боялася, що, якщо зробить крок, двері зникнуть. Що це обман, тест, ілюзія. Вона навіть ущипнула себе за руку — боляче. Справжньо.

Вона дивилася на них кілька секунд, не рухаючись. У голові було порожньо. Потім порожнеча розірвалася одним словом:

«Зараз».

Кинулася в коридор.

— Гей, виходьте! — кричала вона, забігаючи в сусідні кімнати. — Двері відкриті! Ми можемо піти!

Її голос здавався чужим — надто гучним, надто різким. Вона боялася, що хтось зараз накричить на неї, скаже замовкнути, але замість цього бачила лише очі.

Діти дивилися на неї широко розплющеними очима, ніби вона була божевільною. Хтось плакав. Хтось ховався під ліжком. Хтось затискав вуха. Мері просто сіла на підлогу і гойдалася, повторюючи одне й те саме слово. Сара не розібрала, яке саме слово, але від нього по шкірі бігли мурахи.

Зак лише похитав головою.

— Не можна, — прошепотів він. — Нас знайдуть.

— Якщо не підемо зараз, нас ніколи не випустять! — її голос зірвався. — Це шанс!

Вона благала не словами — очима, жестами, інтонацією у голосі. Але вони не бачили шансу. Вони бачили тільки страх.

Ніхто не рушив.

Страх тримав їх міцніше за замки.

Він був сильніший за надію.

Сара відчула, як у грудях щось стискається до болю. Вона зрозуміла: якщо залишиться — стане такою ж. Порожньою. Тихою. Зручною.

Ця думка налякала її більше, ніж сирени.

— Я йду, — прошепотіла вона.

І побігла.

Вона не знала, куди. Але коридори ніби самі відкривалися перед нею. Поворот за поворотом. Сходи. Крики десь далеко. Сирени оглушували. В повітрі пахло димом і чимось паленим. Вона не знала дороги, але ноги несли її самі — ніби хтось шепотів напрямки просто в мозок.

Вона ковзала, спотикалася, але не падала. Наче щось підтримувало її зсередини, не давало зупинитися.

Вихід був близько.

Вона вже бачила темний проріз дверей, за якими не було червоного світла — лише чорна ніч.

І тоді чиясь рука схопила її за плече.

Вона була важка, жорстка. Пальці стиснули плече так, що стало боляче.

— Стій!

Охоронець. Великий. У шоломі. Його обличчя було спотворене напругою.

Він був справжній. Не як ті люди з халатів. Він був частиною страху, який вона завжди відчувала, але ніколи не бачила так близько.

Вона повернула голову і побачила обличчя за візором. Не зле. Не добре. Просто виконуюче наказ.

Сара не встигла злякатися по-справжньому.

Усе сталося само.

Те тепло в голові, яке зазвичай вона стримувала, вирвалося назовні. Щось усередині неї — те саме, що прокидалося під час тестів, — вибухнуло. Не світлом. Не вогнем. Чимось безформним, але смертельним.

Вона навіть не зрозуміла, як це зробила. Не було жесту. Не було руху. Лише імпульс. Світ навколо ніби згорнувся в точку.

Охоронець здригнувся. Його рука розтиснулася. Очі широко розкрилися. Тіло затремтіло, засмикалося в неконтрольованих спазмах. Він впав.

Не дихав.

Сара дивилася на нього і не могла поворухнутися. Її нудило. Серце калатало так, що боліло.

Вона чекала, що він ворухнеться. Скаже щось. Підніметься.

— Я… — прошепотіла вона. — Я не хотіла…