Глава 2.1

Роберт

Цей день з самого ранку був іншим, хоча зовні нічим не відрізнявся від сотень попередніх.

Зустріч з лаборанткою в коридорі і її слова засіли у нього в мозку. Він прокручував цей епізод знову і знову. Шукав якусь логіку там, де її не було. Намагався скласти в голові факти і незначні епізоди перебування тут, щоб зрозуміти її мотиви.

Він пам’ятав її голос. Не гучний. Не тремтячий. Надто зібраний для людини, яка порушує правила.

Що штовхнуло її на це? Що вона могла знати такого про нього? Невже йому тут загрожує якась небезпека? Маячня. А може, це черговий тест? Малоймовірно. Куди і коли він має звідси піти? Відповідей не було. Запитання множилися, але не чіплялися емоційно. Він розкладав їх, як задачі без розв’язку.

Але ця подія трохи бентежила його, не вкладаючись у звичні рамки перебування тут. Вона була стороннім елементом у системі, що до цього працювала без збоїв.

Роберт декілька разів вставав, робив сотню відтискань від підлоги, щоб трохи прочистити мозок. Намагався читати. Не допомагало.

Тіло працювало ідеально, але думки не хотіли ставати на свої місця.

Аж допоки він не почув. А радше, відчув.

Першим був не звук.

Першим був поштовх — глухий, низький, такий, що прокотився крізь тіло, мов хвиля крізь товщу води.

Його хребет відгукнувся миттєво — не болем, а напругою, немов система всередині нього активувалася.

Роберт розплющив очі.

Світ навколо вже не був стабільним.

Приглушене світло торшеру, який захитався, дверцята шафи, що повільно розчинялася. Клацання замку дверей, що після десятої блокувався, позбавляючи його можливості залишити кімнату до ранку.

Цей звук був неправильним. Замок не мав клацати сам.

Повітря стало густе, важке, наповнилося присмаком металу й гару. Його легені наповнилися цим повітрям, і тіло миттєво оцінило його як загрозу.

Десь далеко, ніби під водою, завили сирени.

Вибух.

Це слово прийшло саме. Без емоцій. Без подиву.

Просто визначення події.

Він повільно сів на ліжку. Скло у вікні — товсте, багатошарове — було потріскане. Лампи замиготіли, деякі вже не світили зовсім. Над ним сипався дрібний пил. Він осідав на плечах, волоссі, на шкірі — і він це відзначив, як ще один параметр серед багатьох.

Чоловік завмер. Серце билося рівно, спокійно, ніби йому не було жодної справи до того, що світ навколо руйнується. Усередині не піднялося нічого. Ні страху. Ні шоку. Лише суха фіксація факту. Це було неправильно. І водночас — надто правильно.

Тіло відчувалося легким і сильним, розум ясним. М’язи напружувалися миттєво, без підготовки. Роберт підвівся на ноги. Рух був плавним, точним, без жодної затримки — ніби команда вже давно чекала на виконання.

Двері кімнати були відчинені.

Це не вкладалося в протоколи. Вибух — теж. Він знав це.

І це означало лише одне: система дала збій.

Роберт зробив крок у коридор — всі двері були відкриті. Він швидко минув його, зайшов у блок з кімнатами для тестів.

І зупинився.

Перший мертвий лежав за кілька метрів. Тіло в білому халаті, неприродно вивернута шия, очі широко розплющені. Другий — трохи далі, біля стіни. Один з пацієнтів, якого Клейтон пам’ятав. Далі — охоронець. Розбита каска, темна пляма на бетоні.

Він реєстрував деталі автоматично. Кути. Позиції. Потенційні загрози.

Далі — ще.

Пацієнти.

Він упізнав їх за силуетами, за деформаціями тіл, які вони набували після процедур. Хтось лежав нерухомо, у деяких спостерігалися агонізуючі смикання кінцівок. Один — напівсидячи, з відкритими очима, ніби все ще намагався зрозуміти, що сталося.

Це мав би бути момент жаху. Але його не сталося.

Роберт дивився на них і… нічого не відчував.

Це усвідомлення прийшло пізніше — гостре, як укол.

Але всередині було порожньо. Не тиша — радше відсутність простору для емоцій. Наче хтось вимкнув цілий поверх у будівлі його свідомості.

Ніби там, де мала бути реакція, тепер стояв фільтр.

Попередження, що він отримав сьогодні від лаборантки, набуло свого сенсу.

«Треба йти» — сказав сам собі.

Усвідомлено повернувся до своєї кімнати, щоб забрати гаманець і ланцюжок, на якому зберігав військові жетони — єдине його особисте майно. Вдягнув куртку і почув постріли. Звук був різким, чітким, знайомим.

Тіло одразу перейшло в бойовий режим — навички, вшиті в підкірку мозку за багато років служби.

Він не думав. Він діяв.

Сирени завили ближче. Ще постріли — ближче — з того боку, де вихід. Крики. Хтось кричав накази, хтось — від болю.