Глава 1.1

Лінда

Кнопка була червона.

Не яскраво-червона — не така, що кричить про небезпеку. Вона була темною, майже приглушеною, як засохла кров. Поверхня її була гладкою, трохи матовою, ніби хтось спеціально позбавив її блиску, щоб не привертати зайвої уваги. Такі кнопки не провокують імпульсивних рішень. Вони чекають — терпляче, на того, хто наважиться торкнутися.

Лінда дивилася на неї вже хвилину. А може, десять. Час у цьому приміщенні поводився дивно — тягнувся, розпливався, втрачав форму. Секундомір на стіні показував рух стрілки, але він здавався недоречним, ніби належав іншій реальності. Тут, в апаратній, усе застигло між до і після.

Її палець завис у кількох сантиметрах над поверхнею пульта. Вона відчувала слабке тепло від електроніки, ледь помітну вібрацію — наче система знала, що до неї торкнуться. Дихання стало повільним, обережним, ніби кожен вдих міг злякати думку, яку вона так довго виношувала.

«Ще не пізно зупинитися» — подумала вона.

Ця думка була не закликом, а формальністю. Обов’язковою фразою, яку мозок вимовляє, перш ніж зробити щось незворотне.

За товстим склом апаратної кімнати блимали індикатори. Лінії, цифри, діаграми — все це колись мало для неї сенс. Вони були мовою, якою вона мислила роками. Формули, протоколи, доповіді. Чітка логіка причин і наслідків. Вона була частиною системи. Однією з тих, хто вірив, що знання виправдовує засоби. Що прогрес потребує жертв, але не має облич.

Вона повторювала це собі десятки разів. Сотні. До тих пір, поки фрази не стали порожніми, як оболонки.

Проблема в тому, що обличчя з’явилося раптово.

Роберт Клейтон.

Він виник у її пам’яті так чітко, ніби стояв поряд. Високий, міцний, з плечима, які займали надто багато простору для людини, котру офіційно називали об’єктом. Його очі — яскраві, блакитні, надто людяні для того, щоб їх можна було ігнорувати. Очі людини, яка ще пам’ятає, ким була. Він був завжди спокійний. Але в цьому спокої вона бачила якийсь злам. Той, що не про тіло. Той, що глибоко всередині. І саме тому їй здавалося, що вона — його єдиний шанс на порятунок.

Він живий, — сказала собі Лінда. Не «функціонує». Не «реагує на стимули». Живий.

Це слово різало думки, як скло. Воно не вкладалося в жоден протокол.

Вона пам’ятала, як уперше помітила це. Як дивилася на монітори і відчувала, що всередині щось ламається. Не різко — повільно, зі скрипом, як старі двері. Усвідомлення того, що могутній, здоровий чоловік добровільно підписався на таке існування з білетом в один кінець, не давало їй спокою. Він не просив про співчуття. Він навіть не знав, що його потребує.

Саме це було найстрашніше.

Палець здригнувся. М’язи напружилися, ніби тіло вже зробило вибір раніше за розум.

— Зараз… — прошепотіла вона.

Голос прозвучав чужим у порожній кімнаті. Він ніби належав іншій Лінді — тій, що ще не натискала. Тій, що ще могла піти геть і знову стати частиною механізму. Лінда ковтнула. У роті було сухо, наче вона довго мовчала.

Вона знала наслідки. Знала протоколи. Знала, що після цього не буде шляху назад — навіть якщо виживе.

Вона натиснула.

Світ не вибухнув одразу. Спершу було відчуття тиші — неначе реальність затамувала подих. Цю мить Лінда запам’ятала чітко. Мить, у якій ще нічого не сталося — і вже все було вирішено. Потім щось глибоко внизу загуркотіло. Не звук — радше вібрація, що пройшла крізь підлогу, кістки, зуби. Немов будівля здригнулася від болю.

І тоді — вибух.

«Занадто сильно…» — промайнуло у жінки в голові.

Вона не встигла злякатися цієї думки.

Удар повітря кинув Лінду на панель. Скло тріснуло, обсипаючись гострими уламками. Один з них ковзнув по щоці, інший порізав долоню. Світло згасло і знову спалахнуло — червоним, миготливим, тривожним. Сирени завили так, ніби кричала сама будівля, ніби вона намагалася попередити про щось запізніле.

— Аварійний протокол активовано, — пролунав механічний голос. — Аварійний протокол активовано.

Голос був беземоційним, байдужим до хаосу, який уже розгортався. На моніторах одна за одною змінювалися схеми. Замки. Сектори. Двері. Статуси миготіли, переходили з червоного в зелений.

Відкриваються.

Лінда побачила це і відчула дивне полегшення. Ні радості, ні страху — лише кінець напруги. Вона не всміхалася. Не раділа. Просто знала — тепер назад уже нічого не закрити. Система зробила крок, який не вміла скасувати.

У коридорах з’явилися люди в формі. Охорона рухалася швидко, злагоджено, як навчали. Команди передавалися жестами, короткими фразами. У руках — зброя. На обличчях — напруга, що швидко перетворювалася на страх. Страх тих, хто звик контролювати, а тепер мусив реагувати.

Перші постріли пролунали майже одразу.

Лінда здригнулася. Вона знала, що так буде. Знала — але не була готова чути. Звуки пострілів були сухими, чіткими, позбавленими сумнівів. Крики, що виривалися з динаміків, були нерівними, зламаними. Не всі з них були людськими. Але всі — живими.