Глава 30

Роберт

Ніч була надто тихою. Тихою по-іншому, ніж попередні ночі. Ця тиша не була заспокійливою, вона ніби тримала в собі імпульс, що от-от вибухне. Вона натягнулася, як дріт під напругою, і Роберт майже фізично відчував, як цей дріт вібрує десь за межами стін. Не відсутність звуку — а його затримка. Наче світ затамував подих.

Роберт сидів у кріслі темної вітальні. Сьогодні він свідомо не заснув. Він прислухався до цієї тиші, що відчувалася наповненою якимось очікуванням. Ніби навіть повітря застигло в передчутті. Воно не рухалося — не текло в легені вільно, а входило густо, повільно, з ледь відчутним опором. Груди піднімалися і опускалися рівно, контрольовано, але всередині вже працював механізм — холодний, беземоційний.

Здавалося, що будинок теж завмер, стримував звуки, що зазвичай чулися легким шепотом. Лише десь за стіною годинник відміряв секунди. Його цокіт — сьогодні голосніший — теж здавався повільнішим. Кожен звук розкладався на складові, відбивався в його свідомості точними координатами.

Клейтон не спав.

Він чекав.

І відчув це за мить до того, як все почалося.

Спочатку повітря змінилося, як перед бурею, — загусло, наче стало ще важчим для легенів. Він пам’ятав це передчуття ще з минулого — так само змінювався простір перед атакою. Невидима хвиля напруги пройшла його тілом, по шкірі, просякла мозок, розбудила біоніку невидимим імпульсом. Не страх. Не тривога. Активація. Наче всередині клацнув перемикач.

Він відчув, як організм відгукується на цю напругу: м’язи сповнилися кров’ю, легені розширилися, серце гупнуло сильніше, але ритм не прискорило, зір став чіткішим, звуки виокремилися і створили для нього карту простору назовні. Світ раптом набув контурів — гострих, як лезо. Темрява більше не була темрявою, вона стала структурою. Він бачив, де закінчується тінь і починається об’єм. Мозок відсікав усе зайве: спогади, сумніви, образи. Залишалося тільки зараз.

Він почув їх ще за кілька секунд, як забрехали собаки. Ледь вловиме порушення ритму нічних звуків — тиск кроку на траву, приглушений клац металу об спорядження, коротке, здавлене шипіння рації. Вони рухалися злагоджено. Десять, можливо, більше. Розтягнулися по периметру.

Дік майже одразу першим урвав гавкіт. Короткий обірваний звук — і порожнеча. Фокс ще раз тихо загарчав — і стих. Тара не видала жодного звуку.

Тиша стала неприродною. Глибокою. Порожньою. Здалося, що навіть будинок замовк, а клацання годинника сповільнилося ще більше. У цій тиші його власне серце звучало, як метроном, — глухо, стабільно. Думки набули ясності. Зараз тіло було інструментом.

Роберт повільно підвівся.

Страху не було.

Нічого не було.

Лише чиста функція.

В його руці був пістолет, за поясом штанів на спині — ще один. І дві запасні обойми в карманах. Метал у долоні здавався теплим, знайомим. Палець ліг уздовж рамки — не на спуск.

Мозок став прозорим. Думки рухалися без емоцій, без шуму. Розклад — точки входу. Кут огляду з вікон. Мертві зони. Час реакції. Кількість. Професіонали — раз працюють тихо.

Він швидко зазирнув до спальні Дороті.

— Швидко прокидайтеся, — сказав негучно, але жорстко, — за нами прийшли. Сховайтеся з Сарою в підвал.

Голос був рівний. Без паніки. Команда.

Дороті сонно кліпала, натягуючи одяг, але жодного питання не поставила. Він побачив, як її пальці ледь тремтять, як вона вдихає повітря трохи частіше, ніж треба. Страх у ній був — природний, людський. Він відзначив це краєм свідомості й відпустив. Її страх — не його.

Він не став чекати її, а одразу пішов до Сари.

— Прокинься, — сказав Роберт, торкнувшись її руки.

Дівчинка із зусиллям випірнула зі сну, повільно відкривши очі. Сон ще тримав її, але тіло вже реагувало на його тон. Вона відчула це теж. Простір навколо змінився. На частку секунди вона була просто дитиною — розгубленою, теплою, беззахисною. І щось глибоко всередині нього на мить ворухнулося.

— Сара, треба йти в підвал. Вони прийшли, — сказав чоловік, допомагаючи їй вдягнути кофту.

Вона кивнула. В її очах спалахнула іскра — ледь помітне мерехтіння, яке він навчився впізнавати. Це було не просто розуміння. Це була сила, що прокидалася. Вона не боялася. Або ще не встигла.

Він узяв рушницю і простягнув Дороті. Коротко глянув їй в очі. Дороті була бліда, але трималася. Її пальці тремтіли, але вона взяла зброю міцно.

— Що б не почули — не виходьте.

У відповідь лише кивок. Жодних зайвих запитань чи розмов. Всі все розуміли.

Коли вони зникли за дверима підвалу, він на секунду залишився сам у коридорі. Тиша знову стислася навколо. Роберт відчув, як десь зовні змінився ритм простору: зовні ледь чутно клацнув запобіжник, майже нечутний шурхіт у траві. Переміщення ваги. Координована тиша. Чужий рух. Чужий подих.

Вони вже тут.

Не було ні адреналінового тремтіння, ні паніки. Лише чіткість. Тіло саме перейшло в інший режим — дихання сповільнилося, зір ніби розширився, темрява перестала бути темною. Він почув вітер між гілками дерев, далекий шелест тканини, ледь помітний хрускіт сухої гілки.