Глава 28

Роберт

Вранці Роберт нарешті вмовив Дороті полагодити у ванній трубу, що протікала. Він помітив, що та весь час перевіряла відро, яке підставила, щоб не збиралася калюжа.

Чоловік лежав на спині під умивальником, витягши свої довгі ноги крізь прочинені двері до коридору. Стара плитка підлоги, що колись була білою, а тепер нагадувала кістку, вимиту часом, холодила його спину крізь футболку. Вода повільно сочилася з тріснутого стику, крапля за краплею, наче годинник, що відмірює щось важливіше за секунди.

— Воно так уже з місяць, — сказала Дороті. — Все відкладала.

— Дарма — може прорвати будь-якої миті, — коротко відповів Роберт.

Його пальці — сильні, з тонкими білими шрамами — впевнено затягнули новий хомут. Ключ ковзнув, різко дзенькнувши об трубу. Звук був надто гучним для тихого будинку, і Роберт завмер на мить, прислухаючись. Не до будинку — до світу поза ним.

Нічого.

Лише вітер у гіллі та далеке гавкання собак.

Він повернувся до роботи. Вода перестала капати. Тиша стала повнішою.

— Готово, — сказав він, вибираючись назовні.

Дороті кивнула, вдячно й без зайвих слів. В її очах була та проста повага, яку він рідко бачив останні роки — повага до людини, що може щось полагодити, не ставлячи запитань.

— Я сьогодні в місто, — сказала вона, витираючи руки рушником. — Фермерський ярмарок. Везу свій мед. Можу прикупити дівчинці одяг. Та й тобі теж.

Роберт на секунду затримав погляд у вікні, де Сара кидала палку собакам, а ті наввипередки бігли за нею. Вона сміялася. Голосно. По-справжньому.

— Купіть їй щось на ваш смак — вона не вибаглива. Мені лише футболку, — сказав він.

Він дістав готівку. Не багато. Але достатньо.

Їхні пальці коротко торкнулися, коли він передавав гроші. Дороті нічого не питала. Він не пояснював.

Коли її старий пікап виїхав за ворота й зник за поворотом, простір навколо ферми ніби розширився. Став відкритішим. Вразливішим.

Роберт відчув це одразу.

— Сара, — покликав він.

Вона підвелася швидко, ніби чекала цього.

Поле за будинком тягнулося хвилями свіжої трави до лінії дерев. Зелений простір, рясно вкритий дрібними весняними квітами, освітлений променями сонця — він ворушився легким вітерцем. Світло-блакитне небо було чистим. Ніби світ намагався виглядати невинним.

— Гадаю, краще спробувати тут — нічого не завадить, — сказав Роберт.

Він став так, щоб бачити і дім, і дорогу, і край лісу. Звичка. Необхідність.

— Ти можеш згенерувати електрику просто зараз? — запитав він, не дуже розуміючи, з чого почати. — Як ти відчуваєш це?

Сара кивнула. В її очах не було страху. Лише зосередженість.

— Це ніби… все гуде, — сказала вона. — Наче повітря живе. І в голові стає тепло.

Він уважно дивився на неї. Не як на дитину. Як на силу, яку потрібно зрозуміти.

— А тримати це під контролем зможеш? Не дозволити керувати тобою? — спитав він. — Ти маєш бути джерелом. Не лише провідником.

Дівчинка заплющила очі.

Роберт нічого не чув спершу. Але він відчув. Ледь помітний тиск у вухах. Статичне потріскування на шкірі. Волосся на передпліччі піднялося. В ніс вдарив запах озону.

Сара зробила крок вперед. Трава навколо неї ледь ворухнулася, ніби від невидимого подиху. Волосся дитини здійнялося наелектризованими нитками, створюючи ореол навколо обличчя. Маленька іскра перескочила між її пальцями — швидка, майже сором’язлива.

Вона здригнулася.

— Спокійно, — сказав він. — Не бійся цього.

Іскра згасла.

Вона розплющила очі, трохи розгублена.

— Я не хочу… нашкодити тобі.

Він кивнув. Розумів.

— Контроль — це не про силу. Це про межу. Спробуй тримати це біля себе — не відпускай. Не давай волю.

Вона насупила обличчя, знов зосереджуючись. Між її пальцями заіскрили розряди. Сара трохи підняла руки. І тоді він побачив, як між її долонями промайнула маленька блискавка. Потім ще одна. Потім вона перетворилася на стабільну жилу, що іскрила. І дуже швидко між долонями Сари утворилася маленька шарова блискавка.

Роберт від подиву затамував подих. Дівчинка повільно розсувала руки, нарощуючи блискавку, яка здавалася живою істотою — іскрила і випромінювала. Сара здійняла погляд на Роберта.

— Виходить, — радісно посміхнулася йому.

В цю мить шар блискавки збільшився і втратив контакт з долонями Сари.

— Тримай її. Не дай відірватися. Ти маєш контролювати її, — спокійно говорив чоловік, а у самого волосся стояло дибки.

Сара спантеличено вхопила блискавку і миттю всотала в себе.

— Добре, — промовив Роберт з полегшенням. — Як ти почуваєшся?