Глава 27

Сандерсон

Тиша в кабінеті тисла своєю щільністю, підсилюючи головний біль, з яким Сандерсон безрезультатно боровся більшу частину дня. Кабінет, залитий сонячним світлом — яскравим і теплим, ніби знущався над ним своїм життєрадісним виглядом.

Сандерсон ненавидів цю тишу, ненавидів сонце, ненавидів Болтона і… навіть себе.

Тиша ж в кабінеті не була звичайною відсутністю звуку — це була тиша очікування. Тиша, в якій кожен клац вимикача, кожен шурхіт паперу звучав як постріл. За межами цієї кімнати — здавалося, десь там далеко, Центр жив своїм стерильним життям: білі халати, охорона, камери, двері з електронними замками. Добре йому знайома система працювала. Завжди працювала.

Але зараз вона викликала у Джека лише роздратування, що підсилювало головний біль, з яким не впоралися ані дві пігулки, ані величезна кількість кави.

Болтон зайшов, як вже водилося, без стуку, і сів навпроти без запрошення. Мовчки, і якось невідворотно втупився в широку стільницю з темного скла. Його пальці були зчеплені, лікті впиралися в підлокітники крісла. Обличчя — кам’яне. Ні провини, ні тріумфу. Лише холодна відстороненість.

Час тягнувся патокою, а нічого не змінювалося. Ні в позі Болтона, ні в тиші, ні в просторі навколо. Лише внутрішня напруга всередині Сандерсона зростала з кожною секундою. Поки не вистрілила:

— Скільки ще ти збираєшся грати в мовчанку? Що взагалі відбувається? Я що, порожнє місце тут? — голос Сандерсона підвищувався з кожним словом, поки не досяг істеричних нот.

Болтон повільно підняв погляд. Важкий. Холодний. І просто втупився в очі Джеку.

— Ми працюємо, — нарешті глухо промовив командир, зробивши над собою зусилля.

— Це не відповідь, — Сандерсон підскочив і нахилився до співрозмовника, спершись руками об стіл. Крісло злегка рипнуло. — Мені потрібен звіт! Зараз! Як просуваються пошуки?

Болтон не кліпнув. Так і дивився на Джека з-під лоба, ніби вирішуючи, як з тим вчинити.

— Пошуки просувалися б краще, якби я мав усю інформацію з самого початку, — нарешті промовив з тиском.

Пауза була короткою, але густою, як дим.

— Ти про що? — голос Сандерсона став нижчим.

— Я про те, що ти приховуєш дані. Про рівень нестабільності об’єктів. Про їх потенційні можливості. Про те, що вони вже не були «підконтрольними експериментальними зразками», а ходячими біологічними катастрофами. Не розуміючи суті того, на що вони здатні, я не можу дати конкретні інструкції своїм пошуковим загонам.

Сандерсон відчув, як під шкірою спалахнуло тепло. Не страх. Гнів.

— Я надав усе, що було підтверджено! — кинув роздратовано.

— Ні, — відрізав Болтон. — Ти надав усе, що було зручно надати. Через це ми втратили людей.

Сандерсон різко видихнув. Втрати — це статистика. Побічний ефект.

— Це операційний ризик.

— Це наслідок недооцінки загрози.

Слова зависли між ними, як натягнутий дріт. Кілька секунд вони дивилися один на одного. Двоє чоловіків, які звикли контролювати ситуацію, але тепер втрачали її.

Першим відступив Болтон — не фізично, лише інтонацією.

— Гаразд. Досить. Нам потрібен результат, а не змагання.

Сандерсон повільно сів. Рівно. Зібрано.

— Згоден.

Болтон активував планшет. На екрані з’явилися дані.

— Знайдено Томаса Вейна, — чітко промовив і здійняв погляд на Джека.

— Хто це? — той звів брови.

— Не дивно, що ви його не пам’ятаєте. Прибиральник. Але працював тут довго. Про його відсутність слідчій групі стало відомо лише два дні тому, коли перевіряли список допитаних співробітників.

— Вибух — це його рук справа? — спитав Сандерсон. — Але які в нього мотиви?

— Скоріш за все — ні. Але це ми ніколи не дізнаємося. Він мертвий. Вбитий, бо чинив спротив. Загін скоро прибуде і все стане зрозуміло. Його з речами забрали з мотелю, де він ховався. Знайти його було нескладно.

Сандерсон не відводив погляду і не перебивав, нарешті отримавши змогу дізнатися хоч щось.

— Основна проблема — Хантер, — Болтон дозволив собі глибокий подих. — Важкий випадок. Він рухається поза містами. Уникає трас, камер, людних місць. Наче відчуває інфраструктуру. Як тварина. Діє на інстинктах. І вкрай небезпечний.

Обличчя Болтона стало ще жорсткішим.

— Але він залишає слід, — продовжив командир після паузи. — Своєрідний.

Болтон відкрив на планшеті папку з фото і штовхнув пристрій у бік Джека.

Той почав листати на екрані фото. Дивився без емоцій. Роздерті туші. Свійські тварини. Дикі. Корови, олені, навіть собаки. Частково з’їдені.

— Він не просто вбиває, — сказав Болтон. — Він харчується. Регулярно. Йому потрібно багато енергії для руху. А рухається він швидко.

Сандерсон підняв на нього погляд.