Глава 26

Сара

Сонячний зайчик сміливо прослизнув крізь щілину у фіранках і ковзнув підлогою, ліжком, подушкою, аж доки не зупинився на обличчі Сари. Лагідно торкнувся її лоба, щік, повік, розсипав блискітки на кінчиках світлих вій дівчинки. Світло було теплим, живим — воно ніби обережно перевіряло, чи можна вже будити її, чи тіло готове повернутися до дійсності.

Сара відчула тепло на обличчі і прокинулася, повільно відкрила очі. Чекаючи, поки зір набуде чіткості після тривалого сну, солодко потягнулася під ковдрою, повертаючи собі відчуття тіла. Пальці ніг розпрямилися, п’яти вперлися в матрац, плечі повільно позбавилися напруги. Ковдра здавалася важчою, ніж була насправді, ніби нагадувала: ти ще не зовсім відновилася.

Тіло відчувалося інакше. Легким. Не повністю — у м’язах ще жила слабкість, думки сповільнені, але більше не було виснажливого жару, що здавалося трощив кістки. Замість пекучої сухості в горлі — лише легка шорсткість. Замість тремтіння — тиха втома, глибока, але терпима. Вона обережно ковтнула — і навіть цей простий рух здався перемогою.

Пам’ять повернулася уривками: холодна ганчірка на лобі, запах чаю з медом, чиясь рука, що підтримує її за плечі. Відчуття долоні — великої, теплої, впевненої — коли вона задихалася від гарячки. Шепіт, який вона не могла розібрати, але який змушував її не панікувати.

Дівчинка озирнулася навкруги — невелика кімната із старими дерев’яними меблями була просякнута теплом і запахом меду. Запах був густий, солодкуватий, трохи трав’янистий — він осідав у легенях і дивно заспокоював. Десь тихо рипнули дошки, будинок ніби жив своїм повільним ранковим життям. Тут було затишно і спокійно, і вставати не хотілося.

А потім вона почула голос. Той самий. Його голос. Низький, з хриплуватими нотками, які вона вже добре запам’ятала. Спершу це був просто звук — глибокий, рівний, трохи втомлений — він просочувався крізь залишки сну, ніби нитка, за яку можна вхопитися. Сара лежала і просто слухала.

Роберт.

Він розмовляв десь за стіною — неголосно, впевнено. Можливо, з Дороті. Можливо, сам до себе. В його інтонації не було тривоги чи тієї металевої напруги, яку вона пам’ятає з дороги. Голос звучав… звичайно. Спокійно. Навіть трохи м’яко.

І це здивувало її більше за все.

Вона звикла, що вони майже не спілкувалися — лише коли виникала необхідність. Вона помітила, що її запитання не викликали у нього бажання розмовляти. Він не ігнорував їх — відповідав. Але якось сухо, стримано, ніби вона небажаний співрозмовник. Ніби кожне слово — зайве, а зайве зараз небезпечне.

Сара навіть почала думати, що Роберту набридне її присутність і він залишить її десь. Думка була колючою, як крихітна скалка під шкірою. Вона намагалася не чіпати її, але та все одно боліла. Вона уявляла це — прокидається в порожній кімнаті, тиша замість голосу, холод замість тепла.

Але він був тут — поруч увесь час, поки її розум був затьмарений гарячкою. Навіть коли світ розпадався на пекучі шматки, навіть коли сни змішувалися з реальністю, вона впізнавала його голос. Він був поруч — іноді близько, іноді десь далеко, але завжди повертав її назад, не давав провалитися в темну, липку безодню, що затягувала на глибину. Коли тіло тремтіло, а серце калатало так, ніби хотіло вирватися, його голос ставав якорем.

Вона чула його весь час.

Він міг піти.

Думка прийшла спокійно, без драми. Логічно.

Вона затримувала його. Хвора, слабка, тягар. Через неї вони сповільнилися. Через неї їх легше знайти. Вона відчувала це майже фізично — як зайву вагу, що висить на його плечах. Вона пам’ятала, як він ніс її, коли ноги відмовлялися слухатися. Пам’ятала, як його дихання ставало важчим, але він нічого не казав.

Вона усвідомлювала це. Вона не дитина. За ці дні вона зрозуміла, що коли тікаєш — кожна хвилина на рахунку. А через неї вони застрягли тут. Наскільки? Вона не знала. Час розмився в гарячковому мареві.

Він міг залишити її в якомусь мотелі. Міг подзвонити в лікарню й зникнути до приїзду швидкої. Міг сказати собі, що це єдиний розумний варіант. Міг переконати себе, що так буде безпечніше — для нього. А, можливо, і для неї.

Він не зробив цього.

Груди стисло не біль, а щось тепле й крихке. Вдячність. І ще — страх втратити це. Від цього відчуття стало трохи важче дихати, ніби серце раптом виросло й не вміщалося в грудній клітці. Вона притиснула долоню до грудей, відчуваючи, як рівно б’ється пульс. Живий. Спокійний.

Сара повільно встала. Кров одразу відгукнулася легким запамороченням, темні цяточки на мить затанцювали перед очима. Вона завмерла, дозволяючи тілу наздогнати рух. Підлога холодила босі ступні — різко, майже боляче, але цей холод був приємним доказом реальності. Вона почекала кілька секунд, тримаючись за стіну поруч, перевіряючи, чи витримають ноги. М’язи тремтіли, але слухалися.

А потім пішла на голос.

На кухні пахло кавою, і все приміщення залите теплим сонячним світлом. Дороті стояла біля плити, її сиве волосся було зібране в недбалий вузол. Роберт біля столу, з чашкою в руках. Коли він повернувся і побачив дівчинку, щось у його обличчі змінилося — напруга, про яку вона навіть не здогадувалася, розчинилася.

— Мені краще, — сказала Сара і побачила, як чоловік ледве посміхнувся — лише кутики губ трохи піднялися.