Глава 25

Томас

Простір мотельного номеру розривала мелодія мобільного. Вона була занадто життєрадісною для цієї кімнати — короткий електронний мотив, що колись здався Томасу кумедним. Тепер він звучав як насмішка. Вібрація апарату на тумбочці передавалася в дешеві меблі, у скло пляшки з-під рому, у стіну, що пам’ятала десятки таких самих дзвінків.

Тиша до цього була глухою, ватною, як під водою. І тепер вона тріскалася від кожного імпульсу мелодії.

Ніхто не відповів на виклик.

Екран мобільного повільно згас через хвилину після того, як обірвалася мелодія. Світло зникло. Кімната знову повернулася до свого напівмороку.

Томас лежав на ліжку, і світ більше не мав до нього жодного стосунку.

Тіло — так. Воно ще було. Воно дихало. Інколи різко, з хрипом, ніби в легенях щось чіплялося за тканину й не хотіло пропускати повітря. Інколи завмирало на довгу, небезпечну мить, ніби вагаючись, чи варто продовжувати.

Простирадло під чоловіком давно стало холодним і вологим. Сеча висихала по краях темною картою, блювотина застигла кислою калюжею справа від голови. Запах був густим, липким, він завис у повітрі, наче ще одна присутність у кімнаті.

Але він цього не відчував. Ні сорому. Ні огиди. Ні навіть дискомфорту.

Відчуття тіла розчинилося.

Залишилося інше.

Щось усередині.

Не біль — не той, що можна назвати. А суперечливі сигнали, що спалахували й гасли. Не страх — той, що має джерело. А щось, що збивало ритм серця: то прискорювало його до панічного рівня, так що кров била в судини рваними ударами, то раптом кидало в глибоку, майже мертву тишу, де між ударами відкривалася порожнеча.

Легені працювали так, ніби хтось перемикав режим дихання: короткі, жадібні вдихи змінювалися довгими паузами. У цих паузах тіло зависало. Не вмирало — але й не жило.

Під шкірою щось відбувалося. Невидиме. Невідчутне у звичному сенсі. Не свербіж, не жар, не холод. Радше — перебудова. Наче клітини отримали нову інструкцію, і тепер поспіхом переписували старі протоколи.

І Томас навіть не знав про це.

Свідомість більше не була свідомістю. Вона стала темною кімнатою, де спалахували слайди. Образи без логіки.

Білий коридор центру.

Рушник, загорнуті пробірки.

Поріз на нозі.

Очі матері — давно забуті.

Жовте світло лампи.

Порожня пляшка.

Напис RX-17.

Жодної думки між ними. Жодного зв’язку.

Кожен спалах виснажував мозок, ніби за ним стояла надто потужна лампа, що пропалювала тканину нейронів. Після кожного — темніша пауза. Глибша.

І посеред усього — страх.

Тепер він був не емоцією, а фоном. Середовищем. Як вода для риби. Як повітря для легенів. Його не потрібно було відчувати — він просто був.

Двері мотелю відчинилися тихо.

Замок клацнув, але Томас цього не почув, як і раніше дзвінка мобільного. Його слух уже не працював як канал у зовнішній світ — лише як ще одна хаотична електрична активність.

У кімнату зайшли четверо.

Темні силуети. Тактична форма. В руках зброя. Рухи швидкі, відпрацьовані, позбавлені зайвого жесту. Вони заповнили простір, як тіні.

Один із них підійшов, нахилився до обличчя Томаса.

— Перевір.

Голос низький, приглушений тканиною маски. Без емоцій.

Рука в чорній рукавичці торкнулася шиї Томаса, шукаючи пульс.

І раптом тіло відреагувало.

Не воля. Не рішення.

Рефлекс глибший за свідомість.

Спазм був раптовим і потужним. Хребет вигнувся дугою, сухожилля натяглися до межі. Груди різко стиснулися, повітря виштовхнулося з легенів із хрипким звуком. Томаса підкинуло, ніби через нього пропустили струм.

Він захлинувся повітрям — і кашлянув.

Густий, темний струмінь крові вирвався з рота.

Просто в обличчя чоловіка, що схилився над ним. Той не встиг навіть відсахнутися. Кров ударила по окулярах, розтеклася по масці, просочилася під край тактичних лінз.

— Дідько! — вилаявся той, відсмикуючись.

І в цей момент — тихий постріл. Глушник майже сховав звук, але не запах пороху в повітрі. Різкий, сухий, металевий присмак. Куля вдарила в груди Томаса, відкинувши його назад на мокру постіль.

Тіло здригнулося ще раз — і завмерло.

Очі залишилися відкритими, але більше нічого не відображали.

Всередині Томаса спалахи обірвалися.

Темрява стала повною. Без образів. Без страху. Без нічого.

— Ти що, ідіот?! — прошипів третій.

— Він напав! Ви бачили! — той, що стріляв, ще тримав зброю, дихаючи надто швидко.