Глава 21

Роберт

Господарка будинку прискіпливо оглядала їх збоку. Погляд її карих очей був важкий, уважний. Вона не ставила запитань. Лише дивилася пильно, наче намагалася прочитати щось в обличчях Роберта і Сари. Наче шукала тріщину, невідповідність, брехню, що могла б проступити у виразі обличчя чи невпевнених рухах.

— Я — Дороті. Зараз пошукаю ліки від гарячки, — сказала вона.

Її голос був низький, трохи хриплуватий, без зайвих інтонацій. Жінка поставила рушницю до стіни, але так, щоб вона залишалася в межах досяжності. Рух був звичний. Вона не довіряла — вона просто погодилася допомогти. Рушниця не була загрозою, вона була правилом. І це правило Роберт прийняв без образи. У нього самого були свої правила.

Роберт сидів біля дивана, не зводячи погляду з Сари. Її дихання було частим, але вже не таким уривчастим. Гарячка все ще пульсувала під шкірою. Йому здавалося, що він відчуває її через повітря — сухий жар, що торкався його обличчя кожного разу, коли вона видихала.

Покопирсавшись на кухні у шухляді, Дороті нарешті повернулася з пігулками і склянкою води.

— Має допомогти. Тримай, — простягнула Роберту блістер.

Він знов торкнувся руки Сари. Шкіра була гаряча, майже болісна на дотик.

— Саро, відкрий очі. Треба прийняти ліки.

Здалося, що розплющити повіки дівчинці вартувало багато зусиль. Її вії здригнулися, губи ледь ворухнулися. Вона подивилася на нього так, ніби виринала з глибокої води — повільно, не до кінця розуміючи, де знаходиться.

Роберт допоміг Сарі підвестися. Її тіло було гарячим і слабким, голова безвольно схилилася до його плеча. Її подих обпікав йому шию. Вона ковтнула таблетку, ледь не вдавившись. Горло стислося судомою, і він інстинктивно притримав її сильніше, ніби міг передати їй частину власної сили. І знову опустилася на подушку. Він притримував її, поки вона не вмостилася, а її плечі не розслабилися хоча б трохи.

— Накрий її, — жінка дала йому плед. — Можеш спати поруч з донькою, — промовила, кивнувши на крісло.

Слово «донькою» різонуло. Не боляче — глибше. Десь під ребрами. Він нічого не відповів на це. Лише кивнув.

— Дякую вам, — відповів Роберт стиха.

— Я лягаю. Не робіть дурниць, — попередила, вийшовши з кімнати і прихопивши з собою рушницю.

Коли її кроки стихли, будинок занурився в тишу. Годинник у вітальні відміряв секунди важким, старомодним клацанням.

Роберт сидів поруч із диваном, лікті на колінах, руки зчеплені. Він дивився, як повільно змінюється обличчя Сари. Через пів години її дихання стало глибшим. Тремтіння слабшало. Гарячка ще трималася, але вже не палала так агресивно — не рвалася назовні, не спалювала її зсередини.

Він торкнувся її лоба.

Тепло було. Але інше. Не пекуче. Втомлене. Як вогонь, що вигорів і тепер лише тлів під попелом.

Сара тихо видихнула і перевернулася на бік, не випускаючи сніговика з рук. Її пальці розслабилися. Плечі опустилися. Вона засинала по-справжньому. Її обличчя стало м’якшим — тремтливо беззахисним.

Роберт дозволив собі полегшено зітхнути. Повітря вийшло з грудей повільно, ніби він тримав його кілька годин. Відкинув голову на підголівник крісла і заплющив очі. Тканина була груба, трохи колола шкіру, але це відчуття заземлювало.

Будинок пахнув старим деревом, сушеними травами і чимось солодким, схожим на мед. Тепло всередині було іншим, ніж у кафе чи машині. Не штучним. Живим. Воно просочувалося крізь протерту дерев’яну підлогу, крізь стіни, вкриті старими шпалерами, огортало чимось схожим на затишок. Він дозволив собі розслабитися, і разом із цим повернулися думки.

Він затримувався.

Кожна година тут — це шанс для тих, хто шукає, скоротити відстань. Кожна зупинка — це слід. Машина на дорозі. Камери. Люди в кафе. Новини. Чиєсь уважне обличчя перед телевізором.

Хвороба Сари сповільнила їх. А повільність — це смерть.

Думка з’явилася в його голові чітко, без емоцій. Як правило, яке не має виключень.

Він підвівся, підійшов до вікна. Обережно відсунув фіранку. Надворі — чорнильна ніч, глибока й глуха. Десь там — дорога, по якій ніхто не їхав, і де залишилася вкрадена машина. Яку можуть знайти будь-якої миті.

Він знов почав прораховувати.

Залишити Сару тут.

Господарка дому виглядала жорсткою, але не злою. Дитина з гарячкою — це тягар, але й відповідальність. Можливо, вона викличе лікаря. Можливо, служби. Можливо…

Її повернуть.

Повернуть туди, звідки вона втекла, навіть не усвідомлюючи, куди і навіщо. Її підсвідомість штовхнула її на цей шлях навіть без жодного плану або шансу.

Сара з самого початку не мала шансів.

Думка була логічною. Чистою. Раціональною. Вона звучала переконливо. Безжально.

Він дивився на Сару.

На тонку шию. На волосся, що прилипло до скроні від поту. На пальці, що все ще стискали іграшку. Він бачив дитину — слабку і маленьку. Але таку рішучу і сильну. Він згадав її погляд — прямий, без дитячої розгубленості. Щось схоже на повагу до її сміливості народилося в його голові.