Глава 20

Томас

Томас рахував дні не за календарем, а за пляшками.

Сім днів — сім різних мотелів, або, точніше, сім варіацій одного й того ж пекла: облізлі двері, запах цвілі, лампи з жовтим світлом, яке робило шкіру хворою навіть у здорових людей. Він не залишався довше, ніж на добу. Йому здавалося, що якщо він затримається — стіни почнуть його пам’ятати.

Пробірки він ховав у спортивній сумці, загорнуті в рушник, наче крихке немовля. На кожній — чіткий, стерильний напис: RX-17. Без пояснень. Без інструкцій. Без ціни.

І саме це було проблемою.

Перша його спроба вкрала три дні. Знайомий, в якого він іноді купував травку, пообіцяв звести його з людиною, що цікавилася новими речовинами.

Томасу зателефонували лише через добу. Розмова вийшла погано зрозумілою. Співрозмовник ховався за натяками, обережно кутав свої слова в якісь шифровки. Спроба пояснити людською мовою, що за товар і звідки він, була ним грубо обірвана:

— Це може бути проблемою. Мені вони не потрібні.

Томас спитав, чи не може той порадити, до кого звернутися. Йому пообіцяли прислати контакт.

Довелося змінити два мотелі до того, як на його телефон впало сповіщення з номером телефону.

Тут взяли слухавку лише з третьої спроби. Розмова була довгою. Людина дійсно була зацікавлена. Але на головне питання — що саме продає Томас — він так і не отримав відповіді. Слова: «матеріал з лабораторії», «експериментальний зразок», «рідкісний» — для нього нічого не значили. Його цікавило інше: «А що воно робить?»

Але тут Томас мовчав.

Бо він не знав.

Він знов отримав відмову, але і надію, бо співрозмовник наказав чекати на дзвінок.

Ще через день йому самому зателефонували з закодованого номеру. Він розмовляв на гучному зв’язку одразу з двома чоловіками, і один явно був вченим. Бо Томас навіть не завжди розумів самі питання, які той ставив.

Нарешті йому пообіцяли подумати, а якщо вони погодяться — то повідомити, куди привезти товар.

В очікуванні він пив. Надія з часом вмирала. Телефон мовчав уже третю добу.

Пив, бо алкоголь робив світ менш чітким, а думки — менш небезпечними. Пив, бо тиша в номері була надто гучною. Пив, бо іноді йому здавалося, що сумка дивиться на нього.

На сьомий вечір він був уже не п’яний — він був розчавлений.

Пляшка вислизнула з рук, коли він підвівся з ліжка. Скло вдарилося об край столу. Різкий звук — надто голосний для цього місця.

Томас вилаявся, зробив крок назад — і відчув, як щось холодне й липке розтеклося під стопою.

Він подивився вниз.

Одна ампула лежала розбита. Рідина — прозора, майже невидима — розмазалася по підлозі. А по його шкірі повільно текла тепла цівка крові.

— Чорт… — пробурмотів він.

Він не злякався. Це була просто порізана нога. Просто скло. Просто дурість.

Він лише замотав рану рушником. Сів назад на ліжко.

І випив ще.

Його думки блукали навколо його життя, яке тепер здавалося тихою гаванню. Він почав усвідомлювати, що, напевно, зробив найбільшу помилку в своєму житті, вкравши ампули. Але тепер шляху назад не було.

Він розумів, що в центрі, напевно, вже виявили їх зникнення і, знаючи про протоколи безпеки, був певен, що викрадача визначено.

Це означало лише одне — якщо його знайдуть, то відповідальність буде важкою. Можливо, в’язниця — це найбезпечніше, що можна уявити в такій ситуації.

П’яний мозок підкидав йому картини невтішного майбутнього, і від цього Томас прикладався до пляшки все частіше, доки не вирубився.

Він прокинувся під ранок від нестерпної спраги, з відчуттям, що хтось цілу ніч переставляв органи місцями. Потягнувся до приліжкової тумби, але води там не знайшов — лише порожню пляшку з-під рому.

Спробував підвестися, але відчув дивну важкість. Наче тіло додало ваги, а суглоби відмовлялися рухатися. Кістки тягнули вниз, ніби гравітація збільшилася на кілька відсотків, і організм ще не встиг до цього пристосуватися. Але це не було наслідком похмілля.

Його пробрав холод, який не залежав від температури кімнати. Холод був під шкірою. Очі пекли, наче туди налили кислоти. Сльози не йшли, але повіки важчали, а зір ставав дивно чітким, неприродньо різким. Світ виглядав надто контрастним, ніби хтось викрутив налаштування.

Він все ж таки підвівся. І зусилля, які витратив на те, щоб дійти до ванної, здавались йому непомірним навантаженням. Коли він схилився до струменю води, його легені хапали повітря, мов після пробіжки.

Він жадібно пив воду, тримаючись тремтячими руками за умивальник. Умився холодною водою, але все це не допомогло. Він повернувся у ліжко, відчуваючи печіння в стопі. Довго дивився на затягнувшийся, запалений поріз і ледве згадав, звідки той.

Потім відкинувся на зім’яту постіль і закрив очі. Йому здавалося, що груди притисло гранітною плитою — кожен ковток повітря вимагав зусиль.