Глава 19

Роберт

Дівчинка прокинулася лише коли темрява сховала простір навколо. Світ за вікном зник, перетворився на суцільну чорну масу. Під час короткої зупинки вона майже нічого не їла, лише жадібно пила воду. Ковтки були надто швидкі, горло працювало судомно, ніби організм намагався наздогнати щось втрачене. Вода стікала по підборіддю, але вона не витирала — їй було байдуже.

Роберт помітив неприродній блиск її очей і тремтіння, яке вона не могла вгамувати. Вона намагалася стискати руки між колінами, притискати їх до себе, але дрібне тремтіння не зникало — воно йшло зсередини, з кісток, з нутра.

— Ти погано почуваєшся? — спитав він.

Голос його був рівний, але в ньому звучала напруга — та сама, що з’являється, коли дорослий уже знає відповідь, але боїться її почути вголос. Усередині нього щось обраховувало варіанти, шукало рішення, але жодне не було прийнятним.

— Мені холодно і трохи нудить, очі печуть, — відповіла Сара.

Вона говорила тихо, ніби кожне слово вимагало зусилля.

Роберт, не питаючи дозволу, торкнувся її лоба і відчув жар. Тепло було сухе й неприродне, не схоже на здоровий рум’янець. Він на мить затримав руку довше, ніж потрібно, наче сподівався, що відчуття зміниться.

— Ти захворіла, — тихо промовив, — У місті куплю тобі ліки.

Слова прозвучали впевнено, але в ньому вже ворушилося роздратування на самого себе. Він мав передбачити це. Дощ. Холод. Стрес. Вона — не солдат. Вона — дитина.

Вони вирушили далі, і тепер він пришвидшився, щоб скоріше дістатися аптеки. Стрілка спідометра піднялася вище, ніж зазвичай. Машина ковтала темряву фарами, а дорога здавалася нескінченною. Асфальт стелився чорним полотном, по якому вони ковзали, відрізані від усього.

Сара знову згорнулася на сидінні, намагаючись зігрітися, і притискала до грудей сніговика, ніби це був єдиний якір, що тримав її тут.

Близько опівночі машина раптово заглохла просто на ходу. Мить перед поломкою була майже тишею — дивною, гнітючою, ніби світ завмер. Ривок, глухий звук, і все обірвалося. Світло фар ковзнуло по асфальту й завмерло. Темрява одразу стала густішою, щільнішою.

Сара знов задрімала і не чула, як Роберт знов і знов намагався завести двигун. Стартер крутився марно, кожна спроба звучала коротшим, слабшим відгуком. Покопирсавшись під капотом, він зрозумів, що паливний насос вийшов з ладу, і остання надія зрушити машину з місця розчинилася у темряві закинутої дороги. Це було не роздратування — швидше холодне усвідомлення пастки. Ніч, дорога, дитина з гарячкою на руках.

Він знов торкнувся лоба Сари і відчув, що жар посилився, вона скрутилася на пасажирському сидінні в спробі зігрітися і тремтіла всім тілом, її губи зблідлі, в той час як щоки вкрилися нездоровим рум’янцем. Дихання її було частим, поверхневим, пальці холодні, мов крига. Контраст між жаром і тремтінням лякав більше за будь-які цифри на термометрі. Вона щось прошепотіла — уривчасто, беззмістовно — і сильніше втиснулася в сидіння.

У нього не було телефона, щоб викликати евакуатор, — та і як на краденій машині? Ця думка різонула різко, як ніж: вибору не було від самого початку.

У нього не було ліків, і вони не могли звернутися до лікарні. Жодного безпечного шляху, жодного правильного рішення — лише варіанти з ризиком.

Порожня дорога не давала надії зупинити когось, щоб попросити про допомогу. Асфальт тягнувся в обидва боки, байдужий і мовчазний. Ні фар у далині, ні шуму моторів.

Він вимкнув фари і вийшов назовні, чекаючи, щоб очі пристосувалися до темряви. Холод повітря вдарив у легені, і тиша тут була іншою — глибшою, настороженою. Вітер ворушив траву обабіч дороги, і цей шурхіт здавався гучнішим, ніж був.

Оглянувся навкруги, вдивляючись у пітьму — шукаючи хоч щось, що допоможе. Кожна тінь здавалася загрозою, кожен звук — перебільшеним. Його слух ловив далекі потріскування, можливо гілки, можливо кроки — у темряві все мало інший сенс.

Зрештою далекий вогник привернув його увагу — сподівання, що це житло і там є люди або телефон. Маленька точка світла раптом стала єдиною опорою, єдиним напрямком. Вона тремтіла ледь помітно, як жива.

Іншого шансу не було, і Клейтон, взявши Сару на руки, пішов на світло. Її тіло було легшим, ніж мало б бути, і водночас безпорадно важким. Гарячка зробила її крихкою. Дівчинка щось пробурмотіла, притискаючись до нього, і він міцніше обійняв її, наче міг утримати тепло власними руками.

Будинок виявився дальше, ніж йому здавалося, але нарешті він ступив на двір, тримаючи дівчинку на руках. Та наче знепритомніла, але міцно притискала до себе сніговика навіть тепер.

Одразу назустріч вискочили три великих пса, лютуючи і проганяючи його гавканням. З дитиною в руках Роберт просто зупинився, очікуючи на хоч якусь реакцію мешканців будинку. Він не міг ні відступити, ні захиститися. Лише стояти. Пси кружляли, гарчали, зуби блищали в світлі.

— Гей! Кого там нечиста принесла? — почув він через хвилину невдоволений жіночий голос. — У мене є рушниця. Забирайтеся.

— Нам потрібна допомога, — відгукнувся він одразу. — Машина заглохла, а у мене на руках хвора донька.

Слово «донька» прозвучало природно. Без паузи.