Глава 18

Роберт

Тишу наповнював лише звук двигуна і шелест коліс по асфальту, доки Сара заснула. Її дихання поступово вирівнялося, стало глибшим, важчим — так дихають ті, кого нарешті наздоганяє виснаження. Плечі опустилися, пальці розтиснулися, і маленьке тіло, зморене надлишком подій, нарешті здалося сну. Голова схилилася до вікна, пасмо волосся прилипло до щоки. Вона інстинктивно підтиснула ноги, згорнулася, ніби навіть у сні намагалася зайняти якомога менше місця.

Роберт не зменшував швидкість. Не вмикав музику. Не дозволяв собі розслабитися.

А мозок весь час прокручував одне й те ж саме — його імпульсивне рішення на мосту і незвичні симптоми тіла після цього. Він не намагався зупинити ці думки — аналіз був єдиним способом не думати про інше. Він повертався до них знову і знову, розбираючи по фрагментах, як робив завжди: що стало тригером, яка ланка дала збій, де система не відпрацювала штатно.

Після операції і тривалого відновлення він уперше відчув щось у протезі так явно. До цього той існував майже абстрактно — як продовження тіла, але без голосу. Іноді нагадував про себе внутрішнім гудінням, зміною тиску, відчуттям перерозподілу навантаження, яке не потребувало уваги. Це сприймалося як фоновий шум — технічний, контрольований, безособовий. Як робота добре відкаліброваної машини, що не потребує уваги. Болі не було. Ніколи.

А тоді — одразу, як він відпустив авто з моста, його прошив різкий, глибокий біль уздовж протеза. Не м’язовий, не той, що народжується у тканинах. «Внутрішній». Наче сам хребет раптом став важчим, щільнішим, ніж мав бути, ніби в нього вмонтували щось зайве, що тягнуло вниз.

Поки вони йшли до міста, відчувалися мікросудоми в м’язах, які взагалі не були задіяні в ту мить — як відлуння, як затриманий сигнал. Випадкові, асинхронні, без логіки руху. Його тіло ніби доганяло подію, яку вже завершило. Йому здавалося, що біонічна система всередині нього натякала на перевищення допустимого навантаження.

Так, він не отримав травми. Жодних розривів, переломів, функціональних втрат. Але протез поводився інакше — ніби намагався зробити перевищення неприємним, але ще не смертельним. Як попередження. Як межу, за якою наступного разу може бути інакше.

І ще його дуже бентежили незначні прояви емоцій, від яких він уже відвик. Вони були слабкі, фрагментарні, майже неоформлені — але вони були. Ледь помітні збої у звичній порожнечі.

Звідки це взялося?

Він прокручував можливі варіанти. Чи міг він щось пошкодити в біоніці? Чи це наслідок системного перевантаження? Чи побічний ефект, який просто не проявлявся раніше через відсутність таких стимулів? Він помітив забуті реакції лише сьогодні. І саме в ті моменти, коли вони з’являлися, тіло відповідало мікроспазмами і гудінням у хребті.

Може, біоніка не вміє правильно класифікувати емоції і, в той же час, не може повністю стерти, і тому намагається придушити все агресивніше, відповідаючи болісними відчуттями, змушуючи систему саморегуляції повертатися до норми.

Саме це слово, яке Сара вигукнула в магазині, — «Тато» — вдарило його глухо. Не боляче. Дезорієнтуюче.

Не у вуха. У хребет.

Світ тоді смикнувся. На мить усе зникло: шум, люди, простір, рух. Залишилося лише це слово — і пустота після нього, така ж різка, як вакуум після вибуху. Пауза, у якій мозок не знайшов інструкцій.

Він не встиг перебудувати пріоритети. Мозок сприйняв сигнал як критичний, прив’язаний тригер — той, що не був передбачений у жодному з протоколів.

Хребет відгукнувся гострим, спалахуючим болем — не випадковим, а точковим, майже каральним. Не для зупинки руху. Для зупинки чогось іншого.

Вона врізалася в нього всім своїм маленьким тілом. Розгублена. Очі великі, мокрі. Дихання збите. Її вага була майже непомітною — але контакт був надто реальний. Надто теплий.

І вперше за довгий час він відчув якийсь відгук. Не страх. Не радість. Не те, що можна було б назвати звичною емоцією. Але… напруження іншої якості. Не бойової. Не спрямованої назовні. Не тієї, що запускає реакції виживання. А такої, для якої в нього не було назви.

І в цей момент у ньому щось зрушилося. Не емоція — радше спогад про неї. Про можливість. Відлуння того, ким він був до того, як його переписали, полагодили, оптимізували.

А Сара дивилася на нього інакше.

Не як раніше. Без вимог. Без очікувань.

Вона бачила не монстра. І не машину.

І це було страшніше за все.

Тату.

Слово крутилося в голові довше, ніж мало б. Він ловив себе на тому, що не може його витіснити, як витісняв усе інше. Він подивився на дівчинку, що спала поруч, скрутившись на сидінні, і раптом подумав — вона дійсно могла б бути його донькою за віком.

Думка була небезпечною. Він це знав. Вона не мала існувати. Але вона не зникала.

Олаф в її обіймах дивився на нього безглуздо щасливою мордочкою. А Роберт відчув, як під шкірою, глибоко, майже на рівні спинного мозку, пройшла коротка хвиля.

Не болю.

Не задоволення.

Невідповідності.