Глава 16

Сара

Кафе Chili’s Grill зустріло їх запахом кави і свіжої випічки. Тепле повітря огорнуло після вулиці, осіло на шкірі липкою м’якістю. У Сари на мить запаморочилося від різкого контрасту — після сирого вітру й дощу тут було надто світло, надто затишно, надто нормально.

Роберт, як завжди, вибрав дальній стіл у кутку. Той самий — з хорошим оглядом усього залу. Він сів спиною до стіни так, щоб бачити вхід, барну стійку й навіть віддзеркалення приміщення в склі вітрини. Сара вже знала цю його звичку — завжди тримати простір в полі зору. Вона навіть помітила, як його плечі автоматично напружуються, коли двері відчиняються, і як розслабляються на долю секунди, якщо загрози немає. Наче в ньому жив окремий механізм, який працював без дозволу.

Відвідувачів було небагато — переважно сім’ї з дітьми — галасливі, живі — і кілька підлітків, що сиділи надто близько одне до одного. Дитячий сміх боляче різонув по вухах, бо він був вільним. Ніхто не стежив за цими дітьми так, як стежили за нею. Ніхто не оцінював їх реакції, не записував пульс, не вимірював напругу.

Сара одразу накинулася на їжу, майже не відчуваючи смаку, запиваючи все гарячим какао. Тіло хотіло тепла й калорій. Вона ковтала занадто швидко, відчуваючи, як тепло розливається стравоходом, осідає в шлунку важкюю заспокійливою масою. Руки трохи тремтіли — від втоми чи від напруги, вона вже не розрізняла.

Роберт їв повільно. Надто повільно. Його погляд не зупинявся — ковзав по людях, рухах, відбиттях. Він кілька разів змусив дівчинку обернутися, коли до кафе заходив чоловік підходящого віку. Кожного разу вона відчувала короткий укол надії — і одразу її згасання.

Без Сари він не міг упізнати професора. Він ніколи його не бачив. Принаймні сказав, що не знав такого в центрі.

Вони чекали довго. Час у кафе розтягувався, а стрілки годинника на протилежній стіні наче сповільнилися. Але Олдін так і не прийшов.

Сара відчула це раніше, ніж він сказав щось уголос. Десь після дванадцятої. Повітря стало іншим — не загрозливим, а порожнім. Ніби очікування просто… вийшло з приміщення.

Скоро Роберт теж це зрозумів.

Вона побачила це по тому, як він трохи змінив позу, як зникла напруга, замінившись сухою зібраністю. Наче внутрішній алгоритм просто закрив вкладку «очікування». У ньому було це дивне відчуття — не передчуття, а факт, який просто ставався всередині нього. Якщо хтось запізнюється без причини — значить, або не прийде, або прийде вже не той.

Кава остигла, на поверхні з’явилася тонка плівка — він цього не помічав, але запах став різкішим, гіршим, і він більше не торкнувся чашки.

Сара сиділа навпроти, обхопивши чашку двома руками, ніби вона була теплішою, ніж решта світу. Вона дивилася у вікно — на людей, що проходили повз, на жінку з собакою, на хлопчика, який тягнув батька за рукав. Її погляд був надто уважним до дрібниць. Так дивляться ті, хто довго не мав права дивитися. Вона запам’ятовувала, як світ існує без контролю. Як люди просто живуть.

— Він не прийде, так? — нарешті тихо запитала вона, не повертаючи голови.

Голос вийшов рівним, але всередині щось стиснулося. Не через Олдіна. Через те, що це означало: знову міняти план. Знову тікати.

Роберт не відповів одразу, але Сара відчувала його погляд на собі. Ніби він бачив, що вона вже знає відповідь. Але все одно чекала. Чекала підтвердження. Крапки.

— Ні, — сказав він нарешті. — Не прийде.

Раптом хтось зробив звук телевізора гучніше. Байдужий голос диктора новин розітнув простір: «…Водій вантажівки не впорався з керуванням, внаслідок чого сталася аварія за участю декількох автівок…»

Сара відчула, як її пальці стискаються навколо чашки. Щось у тоні диктора — занадто нейтральне — змусило серце пришвидшитися.

— Вдягни кепку і ходімо звідси, — тихо промовив Роберт, одразу зрозумівши, про що йдеться, і змусивши Сару відвести погляд від телевізора, на екрані якого один за одним змінялись кадри.

Вона кивнула. Відсторонено. І одразу слухняно підвелася. Рухи були автоматичними, але всередині щось напружилося.

На цих кадрах був міст, розтрощені автівки, купа людей. Врятована Клейтоном жінка давала інтерв’ю, сидячи в машині швидкої допомоги.

В той момент, як Роберт з Сарою залишав кафе, за їх спинами телевізор виплюнув: «… чоловіком, який дивом утримав машину від падіння. Він залишив місце пригоди ще до приїзду поліції…».

Останнім поглядом на екран дівчинка вихопила кадри, зняті, напевно, на мобільний, розмиті краплями дощу, нечіткі, але… Роберта було видно… і її теж…

Зображення тремтіло, але цього було достатньо. Серце Сари глухо вдарило в груди. Світ раптом став меншим.

Двері кафе відчинилися, впустивши холодне повітря. Вони вийшли назовні. І хоча вулиця була звичайною — машини, люди, світло — Сарі здалося, що тепер кожен може впізнати їх. Що кожен погляд затримується трохи довше.

А Роберт ішов рівно, не пришвидшуючись. Але вона відчувала — всередині нього вже перебудовується план. Уже зникають варіанти. Уже скорочується час.

І вперше за цей день їй стало по-справжньому страшно не через переслідування.