Глава 15

Сара

Торговельний центр був яскравий, гучний, перенасичений людьми й звуками. Світло різало очі, а шум — сміх, голоси, музика, крики дітей — накочувався хвилями, змушуючи тіло напружуватися. У вихідний день родини робили закупи, створюючи гамір навкруги, рухливу масу тепла й життя, до якої Сара все ще не вміла належати.

Роберт тримав дівчинку за руку. Не сильно. Контрольовано. Його пальці лежали на її долоні впевнено, без стискання, але з тією силою, яка давала зрозуміти: він тут. Він не відпустить. І саме це трохи заспокоювало її серце, що билося швидше, ніж мало б.

— Не відходь, — сказав він, не підвищуючи голосу, але так, що вона почула крізь шум. — Тут ти моя донька. Якщо звертаєшся — кажеш «тату». Пам’ятаєш?

Вона кивнула, серйозна, зосереджена. Усередині щось стислося — слово «тато» все ще звучало дивно, майже небезпечно, ніби роль, яку легко зруйнувати. Але вона пам’ятала. Вона завжди добре пам’ятала правила. Слідувала за ним крок у крок, уважно роздивляючись навколо, ніби фіксуючи реальність, щоб вона не зникла.

Великий простір і натовп досі бентежили і лякали її. Забагато відкритого, забагато людей, які можуть дивитися, торкатися, ставити питання. Але Роберт був поруч, і вона тулилася до нього у проходах між полицями, відчуваючи його рух, його присутність як орієнтир. Світ ставав трохи меншим, трохи безпечнішим.

Раптом її очі вихопили на полиці з м’якими іграшками Олафа. Того самого. З «Крижаного серця».

Щось у грудях раптово сіпнулося, ніби вона вдарилася об невидиму стіну. Білий, смішний, з кривою усмішкою — він виглядав нереальним серед цього шуму і пластику. І вона сама не помітила, як завмерла, прикипівши поглядом до нього. Не зважаючи на те, що Роберт пішов далі.

Час ніби зсунувся. Вона не помітила, як залишилася сама. Повз проходили незнайомці, візки котилися, хтось сміявся, хтось сварився — і ніхто не звертав на неї уваги. А вона так і стояла, не наважуючись торкнутися білої тканини, ніби цей рух міг щось зламати.

Аж коли нарешті взяла його в руки, на її обличчі розквітла посмішка — щира, дитяча, така, яку вона давно не дозволяла собі. Усередині стало тепло й боляче водночас, ніби спогад про щось, чого вона ніколи по-справжньому не мала.

Тоді вона обернулася. Заметушилася поглядом по рядах, обличчях, силуетах.

Роберта не було.

Простір раптом став надто великим. Повітря — важким.

Сара швидко пройшла до кінця ряду, оглянула прохід між наступними рядами. Серце почало битися швидше, паніка просочилася в кров, дихання стало нерівним, уривчастим, ніби вона бігла, хоча ще стояла.

— Роб… — прошепотіла вона беззвучно.

Знов повернулася туди, де загубила його. Її очі метушливо оглядали всі проходи в пошуках знайомої, могутньої статури. І не знаходили. У кожному чоловікові на мить марився він — і кожного разу вона помилялася.

Губи Сари самі по собі затремтіли, серце калатало так гучно, що віддавало у вуха. Відчай заповнював її думки, стираючи логіку, змушуючи судомно збагнути, що робити, куди йти, як не залишитися тут назавжди. Усередині спалахнула думка — що її кинули. Що вона знову одна.

Паніка накрила її, і вона побігла вздовж рядів. Побігла, не знаючи куди, в спробі втекти від цієї думки, від страху, що Роберт залишив її тут саму, і вона ніколи не знайде його в цьому чужому, яскравому світі.

Аж раптом, коли сльози вже спотворили її зір, вона побачила його. Він сидів навпочіпки біля стенду з білизною, зосереджено відшукуючи щось серед упаковок, спокійний, зібраний, ніби нічого не сталося.

Вона кинулась до нього, не думаючи.

— Тату, — вирвалось само по собі, коли вона врізалась в нього своїм худеньким тілом, обняла міцно руками, вчепившись так, ніби він міг зникнути просто зараз.

— Що трапилося? — спитав чоловік, обернувшись до неї.

Він побачив сльози і перелякані очі. Його погляд миттєво змінився — став уважнішим, глибшим.

— Саро, тебе хтось образив? — його голос — спокійний, як і завжди. І саме цей спокій зупинив її внутрішній зрив, не дав йому вирватися назовні.

І дійсно, нічого ж поганого не трапилося з нею. Її ніхто не чіпав, не кричав, не тягнув. Але всередині ще відлунювала паніка, ще жила думка, що він пішов і не повернеться. Сара шмигнула носом, ковтаючи клубок у горлі.

— Я загубилася, — тихо промовила вона, ніби визнавала провину.

— Ні. Я бачив, де ти зупинилася. Я б прийшов по тебе, — сказав Роберт, підводячись і складаючи речі в корзину.

Вона опустила очі — раптом стало соромно за свою безпорадність, за сльози, за страх, який видав її слабкість.

— Ходімо оберемо тобі одяг, і треба йти до Олдіна.

Вона пішла слідом у відділ дитячих речей і навіть не глянула на те, що він їй запропонував, — погодилася одразу, бо їй було байдуже. Вона просто хотіла, щоб це швидше закінчилося, щоб знову бути поруч, не гублячись.

— А можна мені купити його? — тихо запитала вже біля каси, обережно показуючи іграшку, яку тримала весь цей час.